На подвір’ї жив Гусак. Ні, «Гусак» – це не пересічне прізвище чи вуличне прізвисько якогось сільського чванька. Гусак був справжній, величезний, білий, з гордою поставою, довжелезною шиєю (оце запам’ятайте!) і горбоносим римським профілем чорного зверху дзьоба (про дзьоб теж варто пам’ятати). Це був не простий гусак, з тих гусей, що сотнями бродять млаками і по дурному ґелгочуть на кожного, хто насмілюється вторгнутися у їх гусячий табір. Він був справжній, чистокровний лебідь, і якби для лебедів хтось вів родовід, то Гусак виявився б примірником найчистішої лебединої крові і у своїй гусячій спільноті претендував би щонайменше на титул «сер». Але до такого титулу його б не допустили через гарем, який він чинно водив за собою, а це не вітається у «серівському» оточенні. Гусок у Гусака було тільки троє, білесенькі красуні під стать свого ґазди, спокійні та врівноважені, не обділені увагою єдиного на всіх чоловіка. Він їх пильнував, певно, любив своєю гусячою любов’ю, оберігав і ділив серед них різні смаколики. Як появилася ця дивна четвірка у нас на подвір’ї, – я не пам’ятаю. Чи матері хтось подарував лебедині яйця, які успішно вигріла зозуляста квочка, чи мама десь купила на базарі четвірко маленьких жовтих гусенят, – історія це не зафіксувала. Але того літа лебедина община міцно завоювала своє місце у спільноті людей і тварин, що жили у хаті та нашому дворі. Не розуміла їх королівського статусу і благородства лише мама, яка могла і мітлою відігнати їх від порогу, і заставити мене, малого, випровадити ту зграю на випас і купання у Млинівку, – невеличкий, зарослий осокою потічок, що повільно тік собі метрів за сто від двору. Лебеді Млинівку любили. Вони не любили до неї йти, бо їхня солідна відгодована комплекція та завжди наповнений валовець із крупою вперемішку з потертим гарбузом, буряком чи дрібно нарізаною кропивкою дозволяли безтурботно, на ситий шлунок, встановлювати свої порядки на подвір’ї, яким змушений був коритися навіть бувалий у важких амурних битвах кіт Василь, що взагалі нікому не корився.
Виконати мамине доручення і загнати Гусака з гаремом у Млинівку – завдання не з легких і не для боягузів, особливо якщо ти його у висоту тільки ледь переріс. Гусак боляче щипав своїм величезним дзьобом. Подолати Гусака – то було мистецтво, що межувало із подвигом. Гусак, під схвальне ґелґотіння гусочок, ігноруючи вербову лозину у моїх руках та розставивши метра на півтори свої могутні крила, з шипінням кидався до ніг і мені не залишалося нічого іншого, крім як ганебно ховатися у сінях і слухати через ледь прочинені двері його переможний крик і улесливе підсюсюкування його чемних шанувальниць. Та довго так тривати не могло. Потрібен був план, тактичний і стратегічний. Вивчивши повадки Гусака до найдрібніших деталей, одного разу я таки його переміг. Замість втікати до сіней, я застиг на місці перед атакуючим Гусаком, а у момент, коли грізний дзьоб вже був готовий схопити мою штанину, я різко нахилився і спритно, холоднокровно спіймав його за шию біля самої голови. Тоді обережно, проте міцно стиснув шию у долоні. Гусак оторопів. Він був шокований, принижений і переможений. При спробах цього чванька вдарити мене крилом я стискав шию чуть сильніше. Гусак нарешті підкорився. Тримаючи за шию як за налигач, я вів його до Млинівки. Гусак плентався позаду, а три гусочки на безпечній відстані супроводжували цей дивний конвой, часом обурено перегукуючись між собою. Так тривало десь тижнів зо два. Процедура кожен раз завершувалася моїм оригінальним піруетом. Гусака, не відпускаючи шиї, потрібно було швиденько зіштовхнути з берега у Млинівку, а шию відпустити вже в момент його падіння у воду. Далі, різко розвернувшись, щодуху мчати на подвір’я. Гусак спритно, зважаючи на свою досить таки солідну вгодованість, вибирався на берег, але розчарувавшись у шансах наздогнати мене, пробігав кілька метрів і повертався разом зі своїми вірними супутницями назад в осоку. Там вони, як правило, вже розкошували серед пуголовків, жаб та густої ряски ввесь день, а надвечір, ситі і задоволені, поверталися додому.
Підступ Гусака з присиплянням моєї пильності я зрозумів тільки згодом. Одного дня Гусак, як мені здалося, вже сам підставив шию і навіть не впирався, коли я вів його до води. Та й гусочки поводилися на диво спокійно. Може, ця банда, це організоване злочинне угрупування ще в загороді про все домовилися? Хто зрозуміє їх гусячу мову? Але біля берега Гусак пришвидшився і складалося враження, що він от-от сам стрибне у воду. Та в момент, коли я вже розчепив пальці, відпускаючи його шию, Гусак різко розвернувся! Мені залишилося тільки з ганьбою втікати. Але… Я послизнувся, впав і підставив цьому підступному агресору найм’якішу і найвразливішу частину свого тіла. Гусак не забарився скористатися таким подарунком і вчепився дзьобом у штани, прищипнувши заодно добрячий шмат самої дупи. Проте то було ще не все. Зворотна процесія у напрямку подвір’я виглядала приблизно так. Попереду біг я. Мене за штани дзьобом тримав Гусак і, волочачись по траві млаки, щосили гемлесив обома крилами мої збідовані стегна. А в ар’єрґарді процесії нас наздоганяли і, вже тепер переможно та схвально, ґелґотіли три безсовісні гуски. Мій стан посилював неймовірний сором, що разом з гарячими сльозами обпікав щоки. Терплячи біль, я думав тільки про те, щоб хтось не побачив моє хлопчаче фіаско…
Відпустив мене Гусак вже у хвіртці. О, як вони, ті благородні лебеді, святкували перемогу! А потім, розвернувшись, спокійно, без мого супроводу, попрямували до води. Чудасія якась!
Так, я був переможений, мене жорстоко покарали за самовпевненість і те приниження, якого Гусак зазнав від мене. Але! Гусака наче підмінили. Тепер кожного разу, коли я брав лозину в руки, він на своїй гусячій говірці командував і вся четвірка лебедів чинно марширувала до води. І тут я зрозумів! Сатисфакція! Гусак реабілітував своє чоловіче Его перед своїм жіноцтвом і як справжній, гоноровий чоловік, вирішив війну зі мною не продовжувати. А я, малий, розглядаючи посинцьовані стегна і литки, всмоктав досвід своєї фатальної помилки і засвоїв на все життя чергову фундаментальну істину, привиту мені сильним та благородним птахом: особистість треба поважати і, не дай Боже, принизити чоловіка, особливо в оточенні його жінок. І, скажу я вам, боліло, ой, як боліло!