-Діду-дід, а де жиє той Бог?
Я, десь певно чотири-п’ятирічний, у стайні «помагаю дідови чистити бураки корові до січки». Червона з білими плямами, з крутими рогами, що чомусь мітять врости своїми гострими кінцями в очі, корова косить великими чорними очима на мене і на діда, ніби прислухається до нашої бесіди. У стайні тепло і вогко, дерев’яні плиниці стін, почорнілі від часу, вкриті легкою білою памороззю. Дідо Михась, вже хворий, але все ще великий і сильний, шанований у селі мельник, що на своїх плечах тягав важкезний млиновий камінь, сидить у куфайці і старій кролячій шапці. Під ним низенький таборик, у руках величезний, майже з відро, буряк. Дідо старанно відшпортує з нього найменші грудки глини – корові можна тільки найчистіше, це не свиня, худобина делікатна, «аби не заслабла на мутелицю». Я у цигейковій шубці і валяночках, підперезаний плетеним шнурочком, аби не дуло. Замотаний у бабину кусючу шерстяну «фустку». Тримаю мікроскопічну подобу дідового бурака в одній руці та маленький тупий («аби не втєв собі пальці») ножик у другій. Я помагаю! Бо вже скоро прийде дуже змучена і аж червона з морозу баба Марині. Вона в колгоспній льонарні цілий день «чесала лен» (і заодно язик з бабами, як каже дідо). Тепер спішить «цєпати» корову і годувати мене і діда. Котик двоякого – чорно-сірого – окрасу треться нам в ногах. Свою порцію свіжого, з шумою теплого молока він отримає, тож також з нетерпінням чекає на бабу.
-То де той Бог, діду?
Дідо ніби прокинувся від своїх дум, у які він занурився під мій щебет після своєї чергової оповідки, яку він видумував «на льоту» спеціально для мене.
-Та там, високо на Небі! – дідова рука вістрям величезного ножа невиразно вказала на ледь освітлену запиленим ліхтарем стелю.
-Діду-дід, а ти можеш дістати до Бога? – не вгамовувався я. Та й дідо такий високий, як не дістане?
-Нє, Небо там вище…
-Як Стражницє? – для мене той Отинійський пагорб, що височить неподалік рідної хати, на той час був вершиною Світу і місцем трепетно сакральним. Там відбувалися події майже всіх дідових оповідок. Я примружував очі і приглядався, чи не вирине з небуття постать того древнього Стражника, що із побратимами і бочкою смоли на Вежі пильнували нашу Землю від наглої, ординської навали. – Стражницє, то вже Небо? Діду, ну розкажи! Ти там видів Бога, як корову гнав пасти? Він дуже старий чи такий, як ти? А борода в него біла? А чо він не голит її? Аби бути страшнішим?
-Бог не страшний, він добрий, він нас любит.
-А чого баба каже: «Бійсі Бога»?
-Бо то баба…
Дідо вже підсміхається…
-Діду-дід, а ти Небо руками мацав? З Стражниці ти його вже дістаєш?
Дідо вже ледве стримує сміх, але вирішує мені підіграти, бо все одно «не відчеплюсі»:
-Та я до Неба корову припинаю, коли пісяти на пасовищі хочу! – каже дідо і в нагороду за свій креатизм отримує кілька хвилин мого мовчання, потрачених на подолання когнітивного дисонансу в моїй хлопчачій голові: «А як там шнурок до того неба прив’язати? Там що, є якийсь гачок? Чи то дідо в небо штир забиває?»
-Дідуууу, а вліті, як будеш йти з коровов, в’зьмеш мене з собов? Якби ти підоймив мене на плечі, то певно, я би того Бога на Стражници ввидів!
Рипнули двері, впустивши до стайні хмаринку морозного повітря і бабу Мариню. Я кидаю під ноги ножик і бурячок, біжу до баби і тулюся лицем до жорсткої тканини її старого сукняного плаща, що так звично пахне лляним повісмом.
-Бабо-баб, а мені дідо Бога покаже, вліті!..
…Відвідуючи маму, кидаю звичний погляд на Стражницю. Я так робив завше, то місце для мене як символ рідного дому. Не виконав мого прохання дідо Михась, не показав мені Бога, не дав доторкнутися Неба зі своїх могутніх плечей.
Та ось оселився на купленій ділянці біля самої вершини тієї самої Стражниці один дуже цікавий чоловік. Білорус за національністю, одружився з українкою, вибудував красивий будинок, своїм розумом і добрими справами заслужив шану і повагу місцевих. Воював добровольцем на сході, а коли повернувся з тієї жахливої війни, поставив на вершині Стражниці, на місці, де Стражі стояли, величезний дубовий Хрест, оббитий блискучим металом. Влітку надвечір, коли ми з мамою, дружиною і синами вийшли з хати на подвір’я, яскраве, сліпуче, відбите від Хреста світло Сонця, що сідало, засліпило очі. Не стримався, губи прошепотіли мимоволі:
-Нарешті там поселився Бог!