– Не погоджуйся на практику в Отинії, ти там одружишся! – моя одногрупниця і щира подружка Ірина вирішила зробитися маститою знавчинею людської душі і долі. У неї на то були вагомі підстави – вже кілька років одружена, двоє чудових діток, турботливий чоловік. Отже, досвід у житті вже є. Не те, що ми – жовтороті худі студенти (дарма, що цьогорічні випускники), затарені педагогічними напоучуваннями наших наставників і готові кинутися у бій за доставку до голів нерадивої школоти (молодшої за нас щонайменше АЖ на п’ять років!) розумного, доброго і вічного. Я школу любив. Вирісши у вчительській сім’ї, я не уявляв собі іншої професії, і на практиці попереднього року у міській школі мені вдалося непогано сконтактувати з восьмикласниками. Проте тепер на черзі була практика «у районі», тобто найчастіше нас відправляли у рідні школи, уникаючи таким способом проблем з влаштуванням повсякдення студентів-практикантів. Та й практикуватися ми повинні були вже у старших класах. Це означало, що одинадцятикласниці, до яких ти пробував залицятися на місцевій дискотеці, могли виявитися твоїми ученицями, а їхні однокласники –-хлопці – саме тими, хто тобі пробував за оті залицяння гуртом надавати по шиї через різке загострення власницької позиції щодо «неотинійських» опонентів, бо як ти вже в інституті, то твоє «отинійство» під питанням. То не те, що зараз, коли кожен випускник майже автоматично стає студентом. До інституту вступали всього кілька із класу. Відважитися у ролі вчителя зайти у клас за таких умов зможе не кожен, але я, маючи можливість залишитися під час практики у лабораторії інституту, як завжди, шукав собі пригод на цікаве місце. А Ірчин аргумент видався мені вже занадто смішним: після майже п’яти років навчання у педагогічному! вузі із до непристойності високим значенням співвідношення кількості дівчат до кількості хлопців навіть полчища юних спокусливих Клеопатр були мені не страшні.
Але то все бравада. Спочатку було дійсно страшно, тремтіли коліна, коли заходив до старшокласників, оглядався і по-хлоп’ячому соромився, як обліплювали ноги і намагалися супроводжувати коридором щирі і безпосередні малюки-шестикласники. Вчителі, які добре знали мене ще учнем, одразу радо «скинули» мені всі свої уроки, маючи змогу відпочити і даючи мені можливість як слід «попрактикуватися». І я занурився у вчителювання. Спільну мову із старшокласниками ми знайшли дуже швидко, мені навіть видали таємне місце для паління, куди я приходив із сигареткою під час перерви і де мене сприймали за свого, не забуваючи величати “Михайловичем”, правда, у неформальній ситуації вже на “ти” без “Івана”.
Так пройшло майже два тижні. Я вже майже знав всіх моїх численних учнів, у школі засиджувався до вечора. А уроки змінювали один одного, і не встигали з кабінету фізики вийти одні учні, а на заміну їм заходив уже паралельний клас, і ти знову виходив біля дошки – худенький, у костюмі і краватці, з розкуйовдженою головою на довгій худій шиї, що вільно теліпалася у затягнутому тою краваткою комірці… Мабуть, тільки за тою краваткою і можна було розпізнати “вчителя” серед старшокласників.
… З класу повільно висуваються втомлені уроком фізики одинадцятикласники. Серед них, намагаючись встигнути перед наступним уроком щось перекусити у шкільній їдальні, чимчикую і я. Чутно монотонний гул дитячого мурашника у коридорах. На виході з кабінету вже чекають учні паралельного класу, у яких я маю наступний урок. Серед вже добре знайомих кидається в очі новенька. Акуратна шкільна форма, кокетлива зачіска і … великі блакитні очі. Вона активно звертається до всіх, хто виходить з класу із одним питанням : «Питав? Питав? А що питав?» їй щось неохоче відповідають, ніхто не хоче повертатися до теми уроку що тільки-но закінчився. Дівча не заспокоюється, вона хворіла і ще не була в мене на уроці, тому хвилюється, як то буде – новий же вчитель. Тут з кабінету виходжу я, вона кидається до мене і сприймаючи за однолітка, вигукує просто в очі: «Питав?». Вічність минула за моїми мірками, поки я, надивившись у ту блакить, спромігся усміхнутися і відповісти: «Та питав, питав…».
Так я зустрів свою Мирославу. З того часу, з моєї шкільної практики, ми вже майже не розлучалися. Пророцтво Ірини, на щастя, збулося, через півтори роки ми одружилися. Наше з Миросею життя насичене такою кількістю спільних історій, пригод, захоплень, такою кількістю пережитого разом! Але моя дружина завжди для мене є тією дівчинкою, що з веселою допитливістю дивиться мені в очі і промовляє «Питав?»
Сьогодні у тебе День народження, який ми також святкуємо майже одночасно. І я щасливий у Бога, що подарував мені тебе, що навіть рутину карантинних буднів ти вмієш зробити цікавою, що світ ти сприймаєш як добрий і справедливий, що вмієш приборкати мій інколи недоречний норов. Що ти любиш людей, віриш у них і допомагаєш багатьом своїм фахом і талантом, що так виховала моїх синів, так любиш їх і пишаєшся ними, що так підтримала мене у складні часи відчаю. З тобою я сильний! То ж хай Господь Всемилостивий і Матір Найвеличніша оберігають тебе і турбуються тобою, хай Світ навколо тебе буде радісним і світлим, хай наші діти тішать тебе! Ми з хлопцями любимо тебе, Миросю, будь нам здорова і щаслива!