-Ще пару днів тих канікул, а воно ніби щось і їсть, але худе, аж прозоре! А як піде вже до школи, то і поїсти як слід не зможе, йому у тій їдальні не лізе, з дому брати не захоче, лишень ті коржики купують і гризуть насухо».
Ми вечеряємо. На столі пательня з тушкованим за «татовим» рецептом кроликом з цибулею у сметані, якого потрібно їсти гарячим і обов’язково із пательні, інакше «не так смачно». Я за обидві щоки уплітаю найсмачніший шматочок – заднє стегно. Друге за замовчуванням дісталося сестрі, яка хитро і водночас вдячно дивиться на мене, адже увага батьків зараз прикута до мого «худого, як глиста», напівдитячого-напівпідліткового обличчя і це відволікає маму від теми «тих двох курчат», яких Наталка сьогодні «десь відпасла», мабуть, не впильнувала і їх забрала хитра сорока. А от мені така ретельна додаткова увага до моєї скромної персони зовсім не до вподоби. Зараз за щось зачепляться, це як пальцем у небо! Або те, що я ще не дочитав «Кайдашеву сім’ю», а школа на носі, або…
-Слухай, Михасю, – це мама до тата, – Дивися, як він за літо заріс. – кивок на мою шикарну, викохану за літо шевелюру. – Ближче до школи там буде стільки дітей стригтися, давай його завтра відправимо, най підстрижеться!
Цього я, як не дивно, боявся найдужче. У дитинстві я ненавидів дві процедури: похід до «зубного лікаря» (стоматолога) і у перукарню. До стоматолога зрозуміло. Тодішні методи лікування карієсу (а особливо «високотехнологічні» бормашини) і анестезії (точніше, її відсутності, анестезію заміняло лагідно-садистське дохторове «ще чуть-чуть», «ще трошки», «потерпи-потерпи», що звучало як прихована погроза) зовсім не сприяли бажанню іти лікувати черговий, попсований «хлібом з цукром» і поганою зубною пастою чи порошком зуб. Але була ще одна обставина, яка споріднювала процедури відвідування стоматолога і, на перший погляд, абсолютно безпечне відвідування перукаря. Насправді, ці дві сфери послуг радянського селищного побуту об’єднувала спільна невід’ємна риса – ЧЕРГА. Я у дитинстві у тих чергах настоявся стільки, що у мене виробився своєрідний комплекс, чуть не фобія черг, притаманна мені і тепер. Я терпіти не можу навіть найменші черги, я з дитячою радістю і вдячністю сприймаю теперішню можливість записатися на прийом телефоном / в інтернеті і прийти куди мені потрібно на задану годину. А ви уявіть, що у черзі потрібно було сидіти/стояти дві-три години, тобі дванадцять, у коридорі присмерк, немає чим зайняти руки/голову, навіть фантазії не лізуть, їх нищать емоції від того, що ти у черзі наймолодший чи майже, а вуйки і цьоці роблять вигляд, що тебе там взагалі немає, бо їм «треба до корови» / «автобус в село тікає» / «болє ноги довго стояти, та й ти такій будеш на старість», а от і вже твоя черга, ти втомився боятися тієї бормашини чи стоматологічного крісла, вже просто мрієш у нього сісти, а тут виходить за скривленим пацієнтом лікар і у черзі бачить свого брата/свата/сусіда/стрийну/ і т.д., заводить її чи його і знову ніби не бачить, що ти вже однією ногою у кабінеті, двері зачиняються, виштовхуючи твою вперту ногу і ти знову чекаєш… То ж відчуття чекання своєї черги у перукарні асоціювалися з … чергою як такою, безвідносно куди, як певним феноменом, що вже не мав первинної природи, а сприймався як психологічний, мало не рефлекторний стан.
Перукарня в Отинії була тільки одна і я довго не міг зрозуміти, чому дідо називав її «фризєрнє», а перукаря «фризієр», або просто Долько. Це тепер ми вибираємо, де стригтися, у якого майстра, фасон стрижки і навіть спосіб, яким майстер повинен нас зробити красивими і привабливими (це у кого ще щось залишилось на голові). Тоді все було не так. Ні, звичайно, можна було не перейматися і віддати свою шевелюру у жертву татовій механічній машинці, але вона так боляче смикала волоски, що від цієї ідеї я відмовився ще десь у класі другому. Тому залишалася фризєрнє. Не зважаючи на її стандартні совкові статус та організацію, це своєрідне публічне місце в Отинії мало свою харизматичну гамму. І зробили це місце таким, в першу чергу, не інтер’єр чи якісь особливі умови, а той дух і настрій, що його створював єдиний і незмінно авторитетний фризієр Долько (для мене, звичайно, вуйко Долько). Невисокого зросту, сутулий через багаторічне топтання біля перукарського крісла (мабуть, свого ровесника), лисуватий, з вузькою вертикальною смужкою вусиків під носом, ніколи не поспішав, говорив спокійно і розважливо, а оскільки від його рук і настрою залежав вигляд майже всіх хлопів Отинії і ближчих сіл, то Долько відчував своє виняткове становище і право на повну правоту у всіх численних суперечках, що часто виникали серед його клієнтів, які терпляче очікувати своєї черги постригтися/поголитися і коротали час у безконечних розмовах, які розпочинали одні, а завершували вже зовсім інші люди. Той потік ніколи не вичерпувався, поки працювала фризєрнє. Зважаючи на мою та таких як я незначимість з точки зору дорослих клієнтів, нам залишалося «тихенько чекати» на стільчику (якщо було вільне місце) біля стінки і «сопіти у дві дірки», роблячи вигляд «я нічого не чую», коли вуйки переходили на «масні» теми, занадто деталізовано обговорюючи свої парубоцькі чи навіть позашлюбні походеньки. І навіть якщо ти прийшов і черги не було, а у кріслі вуйко Долько вже пшикав на єдиного відвідувача «Шипром» або «Тройним», це не означало, що ти вже сів у крісло і зараз тебе підстрижуть «під бокс» або «канатку» (з інших варіантів – тільки «на лисо»; у Північній Кореї досі дозволено тільки вісім фасонів чоловічих стрижок, вуйко Долько в Отинії своїм авторитаризмом скоротив число варіантів вибору до двох). Існувала ще висока імовірність, що зараз зайде хтось, кого вуйко Долько «давно не стрєг», «давно не видів», і той «хтось» повністю оволодіє увагою вуйка Долька, і вуйко проведе його за лікоть у підсобку, не звертаючи уваги на твій розпачливий погляд. У підсобці щось тихесенько дзенькне, булькне, вуйки крякнуть, потім вийдуть повеселілі, витираючи губи рукавом і дожовуючи огірок (бо пахло крім усього саме огірком). Певно, у підсобці для такого діла завжди «щось» було завбачливо припасено, ну і відвідувачі часто приходили не з порожніми руками. Далі вуйко Долько ніжно випроваджував тебе з нагрітого місця в такому бажаному дерматиновому кріслі зі словами: «Ану трошка зачекай, най я чоловіка підстрижу, бо він має роботу, а ти і так ніц не робиш, можеш зачекати». Ти сидиш, слухаєш дзищання машинки, свист бритви по шкіряному паску чи стукіт ножиць у вмілих руках і з острахом поглядаєш на двері… Бо можуть знову «посунути на потому»!
… Того дня я, зайшовши у фризєрню, зітхнув з полегшенням. Двоє відвідувачів, вже пострижені і «напахнєчені» «Шипром», сиділи просто так і продовжували незавершену розмову з вуйком Дольком і третім клієнтом, якого вони, певно, чекали. За співвідношенням площі з піною до площі без піни на лиці того, кого голив вуйко Долько, я зрозумів, що справа із знищення щетини рухається до завершення і зараз настане моя черга постригтися. І дійсно, вуйко Долько доголив клієнта, акуратно попарив йому обличчя вологим теплим рушником і той, свіжий і красивий, приєднався до своїх приятелів на місцях для очікування, одразу вклинившись у бесіду. Додому ніхто з них ще не збирався, певно, заплановане якесь паті просто тут, у фризєрні.
Я швиденько застрибнув у крісло, маючи сподівання, що ось зараз мене застелять шматком тканими і «будуть приводити до божого виду». Але.. Двері відчинилися і у фризєрню зайшов отець Мирослав, якого я знав і який був єдиним і незмінним священником («ксьондзом») в Отинії та сусідніх парафіях, людина авторитетна і шанована. Мабуть, поспішав десь на хрестини чи похорон, а може, просто проходив повз будинок побуту і вирішив поправити зачіску, бо йому ж бути на людях! Як на мене, там і поправляти не було що, зважаючи не видиме неозброєним оком недавнє відвідування перукаря та невисокий відсоток волосся, що ще залишилось на голові. Проте обставина появи отця Мирослава змусила мене знову пересісти під стінку і спостерігати, як вуйко Долько, не поспішаючи, клацав над головою ксьондза ножицями, зрізаючи невидимі волоски. Потім він довго вимітав м’якенькою щіточкою остряки з-під коміра сорочки, підрівнював бритвою «канатку», ледь торкаючись шиї. Нарешті отець піднявся з крісла, відкрив гаманець і поклав у відчинену шухляду якусь куп’юру, подякував, попрощався за руку з усіма (навіть зі мною) і пішов. Я вже сидів у кріслі, вуйко Долько підійшов до мене, обдивився мою голову, запнув під шию попону з куска простирадла, вже взяв у руки машинку і раптом про щось задумався і заглянув у шухляду. Задоволено посміхнувся, витягнув двома пальцями куп’юру. Повернувся до вуйків, що гомоніли під стінкою, і промовив, однією рукою демонструючи гроші, а другою, з машинкою, вказуючи на мене:
-Ти дивисі! Той зайшов, я йго лиш по голові троха погладив і він мені п’їть рублів лишив туво в шухляді. А сей бахур так заріс, шо я зара коло него сі добре натанцюю. І шо ти думаєш? Він мені заплатит двайціть копійок! А стригти я мушу і того, і того!
Вуйки «так-такали» і, погоджуючись, згідливо-осудливо кивали головами. А я, як особа, про яку йшлося, але яка нічого не вирішувала, яка стала символом професійних «тяжких випадків» вуйка Долька, сидів і спостерігав, як моя голові позбавляється викоханих за літо і вигорілих на літньому сонці кучерів. Через п’ять хвилин я вже виглядав «як огірочок». Заплативши свої двадцять копійок, біг щасливий додому із закраденою у мозку думкою: «А може, у ксьондзи?»