Сьогодні 28 років, як то сі стало… Чотири семирічки! Чому я рахую семирічками, – бо десь прочитав, що саме за сім років подружжя проходить повний цикл випробувань часом і подіями і стає справжньою парою. Тож сьогодні саме час згадати той чудовий погожий день 14 листопада 1992 року, коли ми перед Богом і людьми стали родиною. Ще дуже молоді, наївні і романтичні, але такі щасливі! З тобою, кохана, моє щастя з роками тільки примножується, і я вдячний Господу за те, що ти в мене є, за наших синів, за затишок і злагоду в домі, за спільні захоплення, за любов і повагу. Ми зрослися душами, навіть думаємо одночасно про одне і те ж. Люблю тебе сильно-сильно і хочу бути з тобою все життя!
Наше весілля завдяки рідним і друзям було таким чудовим. Але перед тим було
Сватання на Замлинівці.
Пропозицію руки і серця роблять по-різному. Хто в небі на висоті метрів так тисяч три з ризиком відчути всю гостроту вражень мокрих споднів, хто з аквалангом на глибині, хто в ресторані під звуки оркестру, театрально впавши на коліно і простягнувши коханій обручку з діамантом, яка випадково на цей момент опинилася в кишені. У нас з моєю Миросею все було дуже буденно. До згоди одружитися ми прийшли одночасно, не змовляючись і спеціально це не обговорюючи. Іншого варіанту розвитку наших стосунків ми не уявляли. Так що все вирішилося в той момент, коли ми вирішили сказати про це батькам (які до цього ніби ні про що не здогадувались). Залишилося здійснити формальний ритуал сватання, який я (а мені вже було аж 23 роки) вирішив організувати самостійно, не заморочуючись якимось традиційними забавами за участю близьких і далеких родичів з моєї сторони і гучного застілля зі сторони родичів Мирослави. Так і порішили: у другий день Великодня (на поливний понеділок) я приходжу до хати батьків Миросі і ми все рішаєм: про весілля, де ми будемо жити і хто за те все буде платити.
Одружившись з Миросею, я в особі її батьківської сім’ї набув другу свою родину: мене там люблять і поважають, я все наше спільне життя (з першого дня одруження) називаю тестя і тещу татом і мамою, ми підтримуємо одні одних і допомагаємо у всьому. Але одразу після сватання я вже було подумав, що у наших стосунках сформується тяжка і довготривала політична криза, вирішення якої я у той час в принципі не бачив протягом найближчого десятиліття. А починалося все красиво. Мирося зробила модну зачіску і обіцяла зодягнути свою красиву (мені дуже подобалася) сукенку, тестеві придбали (то був секрет, але я знав) новий костюм, моя майбутня теща святково причепурилася. Я купив заздалегідь букет квітів (хто жив у 1992 році, знає, що це таке – придбати пристойний букет навесні на той час), зберігав їх два дні в пивниці з пігулкою аспірину (аби передчасно не зів’яли), напрасував штани, трохи причесався і напоцував черевики. Мама пропонувала, щоб її брат, вуйко Льоня, який тоді гостював у нас на свята, склав мені товариство, мабуть, трохи сумнівалася у моїх дипломатичних здібностях. Та я був налаштований рішуче і «свою долю мав бажання вирішувати сам». Тому вуйко Льоня довіз мене до точки призначення на своєму «Москвичі», щоб я не забруднив напуцовані черевики на Греблі, і поїхав собі. Я залишився посеред досить населеної вулиці сам, з букетом у руках. Всіма частинами тіла, змокрілими від хвилювання, відчув погляди з усіх сусідських хат, які сверлили і оцінювали мене. Мабуть, теща не стерпіла і «по секрету» виповіла котрій сусідці про майбутню подію. Сама винуватиця такої пристальної уваги сусідів до моєї особи стояла, обпершись на ворота і навіть перекинулась кількома словами з вуйком Льонею, а коли він поїхав і з-за рогу появилася Мирося, її мама чомусь швиденько поспішила до хати. Далі частина подій, хоч і стосувалися мене, але проходила без мене. Ми з Миросею повільно йшли до хати і не здогадувалися, що в хаті зараз відбувається те, про що ми дізналися аж пару днів вже після одруження.
Мама Галя пішла в хату і, схвильована обставинами, проходячи під відчиненим вікном, вимовила: «О Матко Божа!», зі сльозами розчулення на очах. Тато Богдан, для якого слово дружини все життя було прямим керівництвом до дій, почувши це з кімнати, вирішив, що «все пропало», сватання скасовується і треба щось із цим робити, грізно прошепотів Миросиному тринадцятилітньому братові: «Віталік, ховаймося!», пригнувся і притьом вибіг із хати до літньої кухні. Віталик із притаманним підліткам гумором заіржав і віддав команду: «Фас» домашньому улюбленцеві вівчуру Мухтарові, істоті добрій і безпечній, з яким я вже встиг подружитися. Але той теж перейнявся настроєм тестя, що ховався в кухні, тож він з гавкотом чкурнув до кухні, загнавши по дорозі на горище кота, котрий невдало розлігся вилизати причинне місце на його шляху. Віталик, тримаючись за живіт від сміху, пішов шукати тата і Мухтара, а мама Галя, коли зайшла до хати, нікого там не побачила і, не розуміючи, де всі поділися і як могли залишити на столі таку бажану для кота нарізану ковбасу і навіть канапки з дефіцитною ікрою, пішла до кухні всіх шукати.
Нічого не підозрюючи, ми з Мирославою, тримаючись за руки, зайшли до хати. Порожньо. Коньяк на столі, ковбаса та червона ікра на столі і… нікого. За сценарієм, нас мала зустрічати родина. Халепа якась. Миросі стало незручно, ми про щось нейтральне балакаємо і обоє тихцем поглядаємо на двері. А там тиша.
Першим опам’ятався кіт. Відчувши, що Мухтара в хаті немає, він повільно зліз з горища, на наших заворожених очах виліз на стіл і, стягнувши шмат ковбаси, почав пригощатися. Ми все ще спостерігали. «А де всі?» – спитав я. «Не знаю, мали чекати тут» – Мирослава.
В цей час на кухні проходила стратегічна нарада. І чим довше вона тривала, тим невизначенішою ставала ситуація. Теща допікала тестя за те, що він втік, а всі за ним. Він, розчервонівшись від хвилювання, говорив: «А я що знаю? Дивлюся, ти плачеш, божкаєш, всьо, відбій!» Віталік регоче, Мухтар гавкає і сприймає все це як цікаву гру в хованки. Нарешті було прийняте рішення йти до хати, а ми не розуміли, чому всі зайшли такі зметрожені. Але то пусте. Сіли, випили, закусили, я випалив із заіканням про нашу женячку і навіть сам запропонував дату весілля. Тесть дивився на стіл і мовчав, теща, для годиться, пропонувала нам почекати, подорослішати, придивитися одне до одного, хоча розуміла, що нам ну аж дуже вже хочеться женитися. Ну а у принципі вона проти не була, все вже було вирішено раніше. Коли покінчили з формальностями, почали з тестем трохи чаркуватися. Десь після третьої Мирося з мамою подали на стіл гаряче, а Віталік, що спідлоба спостерігав за «процесом» і набирався досвіду, наколов на ніж шматок смаженого м’яса і почав їсти його просто з ножа. Тато глипнув в його сторону і пожартував: «Не їж з ножа! Бо будеш мати гостру жінку. Вже я їв». Тут спрацював мій язик, який часто досі підводить мене в пікантних ситуаціях, бо починає щось верзти, не отримуючи дозволу на це від голови. «А ви хіба з коси їли?» – бовкнув я і злякано замовк. Очі майбутньої тещі округлились, тесть з Віталиком покотилися від сміху, а я не знав, що буде далі і як цього конфузу спекатись. Але Миросині рідні люди мудрі, і те, що я на сватанні назвав свою тещу гострою косою, вона не те щоб забула, але нагадувала мені наступні десять років вкрай рідко, ну так десь раз-два в місяць.
А потім було гучне весілля, проте це вже інша історія.
PS. Всі події, описані вище, мені наснилися. Імена персонажів придумані і будь-яка подібність людей чи обставин є випадковою!