Ось я такий підходжу до лавочки у парку, на якій розмістилася підозріла компанія з трьох-чотирьох злісних порушників громадського порядку. На лавочці розстелений несвіжий замаслений номер «Известий», на газеті недопита пляшка «Столичной», щербата бляшанка «Завтрак туріста», розпанахана цибулина, надгризена буханка сірого хліба. «Вельмишановні товаріщі нарушітєлі! А чи не були б ви такі люб’язні і припинили порушувати правила відпочинку трудящих у парку, і не забралися б разом зі своєю водкою і закуссю кудись деінде? Бо ось це я з товаріщами тут сьогодні патруліруємо і не допустимо на підконтрольній нам тєріторії таких злісних порушень!» – слухаючи інструктаж керівників опорного пункту Добровільної народної дружини (ДНД), я десь приблизно так уявляв собі свою гіпотетичну реакцію на порушення громадського порядку рандомною групою підвипивших громадян у міському парку. Пункт ДНД розміщувався у старенькому похиленому будиночку поряд з нашим інститутом і нас, першокурсників, загнали туди навіть попри те, що більшості ще не «стукнуло» вісімнадцяти, що ця «група швидкого реагування» швидше нагадувала загнаних у кошару приречених молодих баранів, доля яких для них залишалася загадкою, що жодного бажання писати заяву про «добровільне входження» у цю структуру не виникало ні у кого, хоча відверто про це ми не висловлювалися, адже «камсамол», «гражданскій долг», сором признатися один одному у своїх страхах… Ситуація виглядала сюрреалістичною: посередині, за столом, троє дядьків по черзі «надихали» нас, фактично дітваків, на майбутнє чергування, інструктували та ділили на групи. Наші власноруч написані заяви худесенькою стопкою лежали на зачуханому, колись письмовому столі, що вже морально був готовий перетворитися на «бенкетний» (із шафки, ледь прикритий занавіскою, виглядав таріль із нарізаними вареною ковбасою та хлібом; мабуть, наші інструктори зніматимуть стрес після того, як групи відправляться на «бойове» завдання).
«І помнітє, вас пасилают на дєжурство нє для таво, што би ви хаділі толька па центральним аллєям, гдє многа народа. Ви далжни патруліровать в мєстах, гдє патенціальна могут праисхадіть нарушенія! І єщчьо! Ни в коєм случає ви нє далжни прімєнять фізічєскую сілу к нарушитєлям! В ваши абязаності входит только фіксація нарушенія, деланіє замечанія в коррєктной (без мата) форме і, уже в крайнєм случає, визов міліціі. Понялі?» – ми невнпевнено закивали головами, злякано переглянулися між собою, прослідкували за реакціями наших старших «колег»-старшокурсників, що мирно підсміховувалися під стінкою, час від часу штовхаючись ліктями і зацікавлено спостерігаючи за перебігом цього «цирку». Вони щось знали! А от нам було реально страшно. Більшість – сільські діти, які два тижні тому розпочали своє навчання в інституті і аж ніяк не мріяли про блискучу кар’єру спецназівця чи хоча б мудрого, але строгого і справедливого дільничого міліціонера. Мене особисто у промові інструктора хоча б частково заспокоювало одне – ми не мали права застосовувати фізичну силу, якої, як я резонно вважав, у кількості, достатній для затримання бандитів, у мене не було, а тією, що була, я не дуже уявляв як у такому застосуванні скористатися. Тому подумки я вже вибудовував переконливу і, водночас, чемну словесну тираду, після виголошення якої всі бандити міста повинні були покаятися, на колінах вимолювати прощення за свою свинську поведінку і розбігтися по домах, де вони раптом миттєво трансформуються у чесних і чемних будівничих соціалістичної дійсності.
На своє перше у житті чергування ДНД ми з Романом, моїм однокурсником, другом і сусідом по квартирі, таким же, як і я, «ботаном», збиралися дуже ретельно. Я одягнув свій світочний светр, зв’язаний вручну колись маминою подружкою і у якому я ще у школі грав Чічікова у п’єсі за мотивами «Мертвих душ» Гоголя (чомусь ми тоді з мамою вирішили, що мохеровий коричневий светр під краватку найточніше візуалізує характер гоголівського екстравагантного персонажу). На руці перший совєцький електронний годинник (вагою із цеглину, раптом що, можна використати і як кастет), щоб ретельно фіксувати час вчинення правопорушення, шия затягнута твердим вузлом краватки (для солідності). Роман у костюмі з «на-кант» випрасуваними штанами (муха на льоту могла розчахнутися навпіл). Дорогою від квартири ми тільки обмінювалися малозначущими уривчастими фразами, голоси тремтіли, відчувалося хвилювання, в якому ми не відважувалися признатися один одному і навіть собі. У пам’яті спливали епізоди то з фільмів про шпигунів, то радянських міліцейських стрічок з пострілами і погонями, то розповіді про випадки бандитизму і хуліганства у місті. Я Франківська на той час ще майже не знав, пізнання цього тепер мені рідного і затишного містечка перебувало у зародковій стадії, а у парку досі я прогулювався тільки одного разу, ще коли у 8-му класі ми з учителькою приїхали в місто на екскурсію та у драмтеатр. І ось у такому емоційно-непевному стані я повинен був заступати у патруль.
Нас розділили на групки по двоє чи троє людей. Тих, хто по двоє, прикріпили до постових міліціонерів і вони вирушили хто у центр міста (на «сотку»), хто у бар «Садко» біля міського озера, хто на стадіон, де саме сьогодні грав свій черговий матч місцевий «Спартак». Ми з Романом попросилися в одну групу і нас віддали «під крило» четвертокурсникові Василеві, вже досвідченому ДНД-шнику та відправили патрулювати саме у парк. Незмінний атрибут ДНД – червона пов’язка – вже на рукаві – і: «Жду с дакладам ровно в адіннадцать! І помнітє, ваша цель – нє центральная аллєя!» – від нашого університетського куратора ДНД (мені здалося, що він нас навіть перехрестив на дорогу, але то тільки зі страху здалося) – і ось ми вже прямуємо вулицею у парк.
Довговяза постать Василя височіла над нашою трійцею. Розмова точилася навколо матаналізу – предмету на фізматі, який ставав основним каменем спотикання жовторотих першокурсників. Ми вже рухалися центральною алеєю і я почав з опаскою оглядати бічні стежини, вибираючи, у якому напрямі нам звернути. Нарешті, десь посередині алеї, я несміливо тикнув пальцем у гущавину, що змикалася над ледь помітною стежиною: «Може, йдемо туди? Тре подивитися!» Василь спочатку щиро розсміявся а тоді посерйознішав: «Так, орли, слухайте тепер мене! Ми в кущі дійсно зайдемо, але по одному і не надовго. Щоб зняти пов’язки. Далі підемо в «Деканат» (ми з романом здивовано переглянулися), так ми назвали паркову пивнушку. Я вам покажу її, там всі наші студенти і навіть викладачі на пиво ходять, хоть там і черги, але пиво майже не розбавляють. Я, так і бути, візьму вам по гальбі, вам самим не дадуть, скажуть, що ще молоко на вусах не обсохло. Вип’ємо пивка, поговоримо, потім прогуляємося, позаглядаємо на кобіт. За п’ятнадцять одинадцята пов’яжемо пов’язки і підемо їх здавати в опорний пункт. Ви що, серйозно сприйняли те, що говорили ті пияки? Та вони, як тільки нас відпровадили, одразу сіли банячити. Побачите, які червоні морди у них будуть ввечері. І не шукайте собі проблем на свої задниці, коли будете у патрулі наступні рази, зі мною чи без мене. Так всі роблять. А поки що ходіть собі цією центральною стежкою взад-вперед, тут, де люди. Я збігаю на п’ять хвилин у гуртожиток одягнуся тепліше, холоднішає, а я вибрався у тонкій сорочці. Тут вас незабаром знайду! Чуєте? З алеї ні кроку!» – і Василь, ввімкнувши свої довгі ноги, помчав у напрямку гуртожитку. Ми недовірливо провели його поглядами. Щось ішло не так. Сьогодні у парку багато людей, футбол, як би не сталося якоїсь халепи. А нас не буде на місці, ми не зможемо запобігти якомусь хуліганству і раптом станеться щось непоправне? Не змовляючись, ми вдвох звернули на доріжку що вела до стадіону… «Ей, клоуни, А-ну стаять!» – грізний окрик позаду пролунав, коли ми навіть не встигли пройти і двадцяти метрів. Оглянулися. Навколо було багато людей, але серед них явно виділялася група з чоловік 8-10, очолювана таким собі «чудом в пєрьях», «дємбєльська» самоідентифікація якого виражалася через військову форму «нє по уставу» прикрашену попугайськими аксесуарами невідомого змісту, призначення та поєднання. Жахливий акцент «расєйского язика», яким це чудо намагалося глаголити, незаперечно свідчив про селянсько-пролетарське походження персонажу з глибоким корінням у котромусь з ближніх до Франківська сіл. Пройшовши всі кола пекла совітської армійської служби, цей майбутній невдаха по життю вирішив і «на гражданкє» перейти на «общєпоянтний» хоча б на людях, бо вдома батько, мабуть, смачним лящем дуже швидко заставив згадати рідну сільську говірку. І ось цей «недо-зольдат», зібравши біль себе немалу шайку підвипивших прихильників, вирушив у місто на футбол. З собою прихопили і двох дам (у прямому розумінні слова, бачили б ви неймовірної конструкції зачіски кожної з них); мій чуйний ніс одразу дав зрозуміти, що дами у честь такого свята вилили на себе не менше ніж по пів-літра парфюму «Ландиш сєрєбрістий», що, втім, не перебивало стійкий аромат самогону, дешевих цигарок та тижнями не митого тіла. «Ти сматрі, чьо ето ані нацепілі! Ти каво лечить тут думаєшь? Я дємбєль! А ти служил, дух ти, бля?! А-ну симай еті тряпкі, щас жрать іх будєтє» – «дємбєль» відчув потенційну жертву, на якій можна відігратися за всі свої армійські приниження, благо, двоє із його оточення за статурою та понурими поглядами реально викликали відчуття загрози. Ми з Романом притиснулися плечима один до одного і гарячково шукали вихід із халепи. Мене недоречно мало не розсмішила думка про наші потенційні дії згідно інструктажу. Я вже уявив собі, як кажу: «Негайно припиніть хуліганити! Ми будемо змушені передати вас міліції і вас заарештують!» – і це додало абсурдності ситуації. Звертатися за підтримкою до перехожих також не було сенсу, деякі з них самі зауважували, що відбувається, і поспішали змитися подалі, інші сприймали нас в оточенні цієї «банди» як одну компанію, що напідпитку вирішує якісь свої внутрішні «тьорки». Ситуація ставала для нас все більш програшною, ми вже подумки оцінювали потенційну шкоду, що буде невдовзі нанесена нашим двом худючим організмам. І тут в одного з компанії обличчя на мить спотворилося зблиском «інтєлєкта» і він видав рятівну для нас ідею: «Чекай, лиши їх нах… Вони з пов’язками можуть на стадіон без білєтів пройти. Берем їх з собов, най нас проведут. Одного наперід, другий ззаду. Але дивітьсі, аби вни не с..ли (втекли)!». Після нетривалих дискусій, щедро помережених непечатними епітетами, нас взяли під білі ручки і повели на стадіон. Підійшли до воріт. Чергові побачили наші пов’язки і кивком голови запросили проходити. З нами підтягувалася і «банда». «А ви куди?!» – грізно спитав спортивної тілобудови чоловік, що пропускав глядачів. «Дємбєль» промовисто глянув мені у вічі, хтось з-за його спини показав кулак. Ми мовчали, розуміючи, що тут нас не зачеплять. Аж ось контролер поглянув на яскраву форму нашого аб’юзера і, пригадавши щось своє, гукнув: «А, дємбєль, за футболом скучив? Проходи, вільних місць і так досить, то вже другий тайм, наврядчи чи хтось уже прийде! І корешів бери з собою!» Банда повз нас рушила на стадіон. Хтось з них боляче штовхнув мене кулаком під ребра, «дємбєль» активно мімікував і таким способом намагався переконати нас іти з ними. Але ми уже були вільні і юркнули із стадіону, поспішаючи на зустріч з Василем що вже почав непокоїтися і гарячково розшукував нас між людьми на центральній алеї. Збиваючись, ми навперебій майже правдиво розповіли про свої пригоди, за що мало не отримали по вухах і вислухали запевнення, що з такими «ідейними придурками» Василь більше зв’язуватися не буде.
Пов’язки ми здали вчасно, а запаху випитого з Василем напередодні пива і навіть легкого заплітання наших не звиклих ще до алкоголю язиків ніхто не зауважив, бо, як каже фізика, кожен сигнал сприймається на якомусь фоні, а якщо наші куратори «фонили» значно сильніше, ніж ми «сигналили», то такий сигнал не реєструвався. Ну ви зрозуміли!
Потім були ще чергування ДНД, але ми, навчені першим досвідом, перестали геройствувати і, як правило, відсиджувалися або в гуртожитку, або в кіно. Або пили пиво. А того вечора нам потрібно було ще пішки перетнути добру половину міста, щоб дістатися додому. Міста, яке в наших тодішніх очах кишіло бандитами та хуліганами. І на випадок чого ми не могли бути впевненими, що поряд, коли буде потрібна допомога, не опиняться патрулі-першокурсники одного з вишів міста. Вже біля порогу будинку Роман не стримався і прорік: «Все-таки нам треба було його арештувати…».