Поліцейське авто з увімкнутими синім та червоним проблисковими маячками Петро побачив швидше, ніж почув доволі таки голосний звук сирени: контузія, отримана у молоді роки в одній із «гарячих» точок світу, не пройшла безслідно і відгукнулася доволі таки відчутною глухотою, яка, проте, майже не заважала жити повноцінно чи навіть інколи свідомо використовувалася на власну користь (якщо дружину інколи «заносило» із словесним переліком невиконаних ним завдань, Петро виходив у сусідню кімнату і у своїй «власній» абсолютній тиші спокійно копирсався з паяльником у якомусь старенькому «радейку»). Патруль злегка підрізав його «сталевого коня» і горе-байкер змушений був пригальмувати та з’їхати на обочину. «Що цього разу?» – досвід спілкування з дорожніми патрулями у Петра був неабиякий, а тут, начебто, навіть не було причини до чогось серйозно причепитися. Ну хіба що на виїзді з міста не пропустив пішоходів на «зебрі», але ж він нікому у принципі не завадив, він же на мотоциклі, місця багато не вимагає, проскочив поміж машинами, між двома групками пішоходів та й поїхав собі. І де вони взялися на його голову, ті патрульні, начебто не помітив, щоб десь стояли і спостерігали. О, ці свою справу знають. Востаннє його навіть наздогнали, коли раптово вигулькнув на трасу з бічної вулички просто перед… машиною самих патрулів. Ну не пропустив їх, та ж він встигав! Не звик чекати, маючи нагоду когось випередити, так його вчили, тренували, цього від нього добивалися, від таких його вмінь інколи навіть залежало чиєсь життя. А тут, на «гражданці»… Правила якісь безглузді. А повинні бути диференційовані: якщо ти вправний і впевнений у собі – їдь, як вважаєш за потрібне, а от для тих недолугих, хто має транспорт лише для того, щоб його вчасно помити і урочисто виїжджає з гаража раз у тиждень «на город» – будь ласка, слідкуй за правилами.
Такі думки промайнули у Петровій голові, поки двоє молоденьких поліцейських – хлопець і дівчина – виходили з авто і прямували до нього, на ходу показуючи жестами, щоб заглушив двигун мотоцикла. Петро повернув ключ запалювання, потужний харлеєвський двигун примирливо чмихнув і замовк. Петро заходився розстібати ремінець раритетного, знайденого бозна «чорними археологами» і відреставрованого німецького шолома…
Ідея придбати собі потужний раритетний байк виникла давно, ще коли «по роботі» довелося побувати на «острові свободи», де американські «капіталісти» з приходом до влади «команданте Фіделя» і його шаленої зграї залишили острівитянам незліченну кількість різної автентичної і потужної техніки, яка вигідно урізноманітнювала на вулицях і дорогах «кращі зразки» сесерівського автопрому, які радянські вожді почали постачати дружній Кубі. Тоді Петро, який свого часу фанатів від різної техніки, за пару пачок вітчизняної «Прими», що видавали військовим, виторгував у місцевого метиса – щасливого власника «трофейного» Harley Davidson можливість цілісінький день гасати розпеченими тропічним сонцем вуличками Гавани, викликаючи своєю майстерність водіння бурхливе захоплення гарячої місцевої публіки. Кілька діб «на губі» за невчасне повернення у місце розташування підрозділу навіть вартували тих вражень. А ще – оті відчуття потужності, сили, комфорту, власної вищості, унікальності і навіть всемогутності, яку давали хромовані дуги і елєґантсько вигнуте кермо заморського чуда техніки аж ніяк не порівнювалися із примітивними радянськими (часто виготовленими за «спіонереними» проектами) зразками мотоциклів, на яких доводилося практикуватися досі. В серце запала, в душу проникла, ніби кохання всього життя, мрія про такий апарат. Не вірячи в успіх здійснення такої мрії, почав потихеньку збирати гроші, втаємничено навіть від дітей і дружини, з якими бачився тільки протягом нетривалих відпусток та, інколи, якщо перебував десь на території «союзу». Гай-гай, де тільки його не носило! Але про те життя він ніколи в деталях не розповідав, у голові є назавжди засвоєне правило-табу, яке справно працює навіть за багато років після повернення із служби і заставляє автоматично змінювати тему розмови у товаристві «непосвячених». А при зустрічі із своїми, такими ж, як сам, «солдатами удачі» достатньо одного погляду, в якому читається все. Зроблений у молодості вибір служити у особливих військах був змотивований романтичними історіями «бувалих» про геройство та далекі, невідомі і загадкові краї, де можна буде побувати. Чи жалів потім про свій вибір? Чи не каявся, що так мало часу провів із родиною в молодості? Мабуть, ні, бо розумів, що той час, ті люди, обставини саме так визначили його долю. Головне, щоб не було за що каятися перед своїм сумлінням. А все решту – доля!
Демобілізувався ще досить молодим, енергійним чоловіком. За пару років країна, якій служив, перестала існувати. Проте життя продовжувалося. Попри не дуже атлетичні статуру впевнена поведінка у будь-яких обставинах, натреноване вміння глибоко аналізувати ситуацію за будь-яких обставин, вибирати найраціональніші рішення не дали Петрові залишитися непоміченим серед людей. А і знання електроніки, здатність безперервно навчатися новому забезпечили безбідне життя «з хлібом і до хліба» родині навіть у складні дев’яності. Він «розкодовував» «беушні» телевізори, що їх масово завозили з Європи, не цурався ремонту старої радянської техніки пенсіонерам, часто за «простибіг», коли розумів, що людина не має звідки заплатити. Хоча міг і «спаяти» «цікавий прилад сумнівного призначення на замовлення «крутеньких» хлопчиків у популярних тоді малинових піджаках. Міг знайти зовсім несподівану заміну якісь екзотичній електронній деталі, яку годі було «дістати».
Але мрія про сталево-хромово-шкіряний Harley Davidson з роками тільки укріплювалася, а доларова гірка у заначці для його придбання зростала. Проти такого подарунку собі самому виступала тільки дружина. Ох, і крута ж то вдача у його коханої Орисі! Любив її до безтями! Як закохався колись вперше – і на все життя! Навіть тривалі розлуки тільки підсилювали оте щемно-тривожно-солодке очікування майбутньої зустрічі, погляду глибоких блакитних очей, ніжного дотику. За життя не зраджував. Якщо й був впевнений, що ніхто про те не дізнається, не спокушався на зваби темношкірих тропічних вродливиць, що зі всіх сил старалися зманити вродливого чоловіка. Пам’ятав Орисині настанови: «Вирішиш щось таке вчудити – попередь завчасно, розлучимося, будеш вільний, як вітер, роби тоді, що захочеш. Але вже без мене. Не приховаєш, все одно я зрозумію з першого ж погляду. Але в тебе є ще одна можливість: я тобі дозволю коханку у твої вісімдесят! Отже, бережи себе, пильну здоров’я, щоб коли прийде час ти ще пам’ятав, що хочеш коханку, розумів, для чого вона і міг скористатися з того дива. Дозволяю! А поки молодий – «їстимеш» тільки вдома!» А от мотоцикл… Ну не вірила Орися в його майстерність байкера, а знаючи буйний норов і непосидючість, хвилювалася страшенно, хоча й розуміла, що пройшов він за свою службу «Рим і Крим і мідні труби», все боялася, щоб не сталося чогось з коханим вже тепер, коли він вже вдома, близенько. Пропонувала купити авто, – куди там, Петро вважав, що чотириколісний «драндулет» неповоротким і недолугим і не хотів «позоритися». Дорослі діти тихо непомітно підсміховувалися над їхніми «дебатами», коли навідували із онуками своїх «старих» на свята, але, знаючи круту вдачу обидвох, у суперечку не вмішувалися. То їхні стосунки, у взаємному бурчанні чулося стільки ніжності і любові, що цим можна було тільки любуватися і мріяти, щоб подружнє життя у старості виглядало саме так.
Про «потенційну» Орися Петрові у день його 80-ти ліття нагадала, звичайно ж, жартома. Він спробував виторгувати байк замість коханки, але Орися не повелася: «Не зламав собі шию молодим – не дурій на старість! От як хіба мене не стане…» – краще б вона цього не промовляла. Згоріла швидко, підступна хвороба дрімала десь глибоко, ніяк про себе не нагадуючи, а коли стало геть зле – вже було пізно рятувати.
Невдовзі, ще не зовсім отямившись від горя, Петро витягнув на світ свою скарбничку, перерахував куп’юри і, вмовивши онука, разом з ним поїхав у інше місто, звідки повернувся окремо верхи на мрії свого життя. Як і його вже не молодий господар, новий Петрів друг і побратим Harley Davidson, вочевидь, «бачив» немало у своєму «мотоциклєтному житті», проте виглядав ще досить пристойно, милуючи око неповторними вигинами чорних жестяних панелей, шкіряним сидінням та двома елегантними «батонами» обабіч, хромованими дугами, притаманними саме «харлею» формою високо розміщеного керма та винесеним вперед рульовим колесом. До того ж, попередній власник у «навантаження» до покупки «підкинув» і спеціальний шкіряний костюм-екіпіровку (ідеально підійшов за розміром), а друг онука подарував відреставрований «рейхівський» солдатський шолом часів другої світової. Краса неописувана!
Перший тиждень після свого придбання Петро не вилазив з гаража – перебрав свій «харлей» до останнього гвинтика, змастив, замінив оливи, відполірував, підмалював, де було потрібно. Аж тоді виїхав «дивувати світ»!
Початками «дивувалися» і офігівали сусіди. Жінки біля сільського магазину у куряві, знятій Петровим байком, заламували руки, жували кінчики хустинок і повторювали, що без Орисі Петро на старість таки здурів. Ну бо то вже не дітвак!
Коли Петро виїхав на трасу, а пізніше появлявся на своєму «коні» на вулицях міста, настав час «дивуватися» вже поліціянтам. Петро за кермом, забувши про свій статечний вік, з насолодою ловив легенями зустрічний вітер. Відчуваючи себе у рідній стихії пригод, віртуозно маневрував поміж неповороткими автомобілями. Петро з «харлеєм» стали нерозлучними, і всі, хто знали Петра, вже навіть не уявляли собі його без байка…
… Поліцейські повільно наближалися у передчутті своєї маленької перемоги. Аякже, спіймали злісного порушника всіх можливих і неможливих правил! Не пропустив пішоходів, проїхав між смугами, перетнув суцільну (добре, що її не загнув), не зупинився на сирену, змушені були наздоганяти. Певно, якийсь пацан дорвався до серйозного мотоцикла і ось так хуліганить. От ми йому зараз! Петро тим часом, не поспішаючи, перекинув ногу через сидіння, зафіксував байк на лапку, однією рукою зсунув шолом з голови, зняв окуляри. На плечі з-під шолома висипалося все ще густе, довге, але абсолютно біле, наче сніг, волосся. Поліцейські застигли з несподіванки. Переглянулися. Хлопчина спробував відрекомендуватися: «Лейтенант патрульної поліці…» – та так і замовк з відкритим ротом. Дівчина-поліцейська спитала перше, що прийшло на думку: «Пане, перепрошую, кільки вам років?» Петро привітно посміхнувся: «Мені? Та я ще не старий, вісімдесят шість всього. Але я не тікав, я вас просто не почув, глухий зовсім став. А ще мотор гарчить, ви ж чули, який звук мого байка! То чудо! Якби я вас почув, то б зупинився відразу, не потрібно мене доганяти. А документи в мене є, і права дійсні, «ваші» мене регулярно зупиняють… Любите ви мене! От зараз покажу» – почав розстібати «блискавку» куртки Петро. Поліцейський оговтався: «Ви пішоходів не пропустили. Та й їдете нівроку з якою швидкістю, ледве вас наздогнали. Куди так поспішаєте?» «Як куди? До баби своєї, на цвинтар. Ось там, то вже близько. Хочете, от, я не брешу, покажу вам, в мене свічка є у сумці, щоб засвітити! І квіти навіть, під хатою нарвав!» – заходився розстібати ремінець «батона». Поліцейські переглянулися. Дівчина поклала руку на кермо «харлея», посміхнулася: «Ви то… Дивіться, дідусю! Рано вам ще до своєї бабці, не поспішайте, живіть ще. І на дорозі будьте акуратні, бережіть себе та інших» – сказала і попрямувала до машини. Хлопчина подав руку: «Прошу вас, не порушуйте правила. А «харлєй» – то дійсно бомба, може, собі колись куплю. І щасливої дороги».
Коли Петро вирулював повз поліцейське авто на дорогу, зауважив, що ті двоє у салоні чомусь регочуть аж до сліз і пробують одне одному чи то щось розповісти, чи розтовкмачити. Крутанув ручку газу і помчав до своєї Орисі розповідати про свою чергову пригоду. Але чому сміються ті двоє юних поліцейських? Може, щось не те сказав?
PS/ Невдовзі вік почав наздоганяти своє і потужний Harley Davidson перестав слухатися Петра, як раніше. Сімейний консиліум, після двох падінь (на щастя обійшлося без серйозних травм), прийняв рішення «харлей» продати. Петрові не допоміг ввесь арсенал його доводів, аргументів, обіцянок їздити повільно. Як альтернативу, онуки запропонували купити електроскутер. Петро плакав і жалівся, що тепер він буде ганьбитися на дорозі, його ж обжене кожен каправець. Та й екіпірування до скутера пасуватиме, як корові сідло. А потім несподівано заспокоївся і змирився. Як думаєте, чому зачинився в гаражі і вже тиждень там мотлошиться з новеньким скутером? Не вгадаєте! Розібрав його і чекає, поки приїдуть з Китаю пара замовлених із правнуком через Аліекспрес запчастин та ще один акумулятор! Будуть подвоювати максимальну швидкість скутера. Так що, патрулі, готуйтесь до нового НЛО на дорогах!