Засідання правління колгоспу-мільйонника цього великого поліського села добігало до щасливого і такого очікуваного завершення, адже сьогодні у місцевої аграрної еліти був особливий, насичений подіями день. У них зібралося партійне й господарське начальство району та області. І навіть доволі-таки солідний кабінет голови ледве вміщав гостей та господарів наради, що традиційно підбивала підсумки сезону і, як водиться, проводилася в одному з господарств, яке давало найвищі надої, вирощувало найбульбішу бульбу або годувало свиней із найтовстішим, м’якесеньким салом.
Найнетерплячіші засідателі вже трохи бентежилися, бо офіційна частина заходу затягувалася. Кожен хотів у своєму виступі згадати всіх причетних, починаючи з чеснот першого секретаря і завершуючи епітетами на адресу доярки-передовиці, від того та, незвикла до красномовства (бо на фермі висловлювалася простішою, знайомою мовою), зашарілася, іспітніла і аж пустила сльозу.
Усі знали, що недарма на фермі вже з осені спеціально відгодовували молоком, сироваткою та жолудями кабанчика особливої м’ясної породи, якому судилося пожити саме до цього врочистого дня. Що не просто так у заводську їдальню ще вчора завезли цілі клунки смаколиків (обриси деяких торбівок недвозначно натякали на їхній скляно-градусний вміст). І недаремно всю ніч сім майстринь тієї справи смажили, пекли, варили, відбивали, кришили й місили, а п’янкий дух незвичних делікатесів рознісся центральною вулицею і навіть проник у найвіддаленіші куточки села. Бо потім мало бути майже маленьке весілля!
Слово вже тримав сам голова. Хвилювався, обіцяв, божився, дякував і передякував усім присутнім і тим, хто сьогодні не міг бути разом із ними, але чий внесок, показники надоєного, накошеного, наораного і так далі були також неоціненні.
Аж тут двері кабінету з гуркотом відчинилися, і до кабінету зі словами:
– Та пусти ти мене вже, бо я тобі патли повискубую! – вломилася ще досить моложава, років десь під сорок, невисокого зросту, чорноока, яскраво одягнена, але злюча, як дідько, молодиця. У руках вона тримала списаний великими, по-дитячому виведеними літерами аркуш, вирваний зі шкільного зошита в косу лінійку; текст був написаний фіолетовим чорнилом.
Секретарка Людмила, яка намагалася зупинити зухвалу відвідувачку головного офісу колгоспу, була безапеляційно виштовхана за двері й обдарована епітетом «зараза».
Усі завмерли.
Голова, який у своїй просторій промові вже майже дійшов до доярчиних чеснот, замовк із відкритим ротом і, все ще перетравлюючи зміст щойно сказаного ним самим, поверх окулярів, з відчаєм у погляді, розглядав нахабу.
– Федоро, тобі чого? Тобі не казали, що в мене нарада? Гості ось поважні зібралися. Почекати не могла? – нарешті спромігся голова.
Молодиця, пхикнувши й заодно здувши неслухняне пасмо чорного, як смола, волосся з обличчя, стрімко ринула до столу голови…
…З’явилася Федора в їхньому затишному селі ще десь десятирічною дівчинкою. Звідки вони з мамою приїхали, – ніхто, крім голови сільради та голови колгоспу, не знав. А ті, до їхньої честі, нікому не розповідали, бо історія там була, мабуть, не зовсім чиста. Чи то втікала дружина від чоловіка-деспота, чи життєві обставини склалися так, що про минуле краще було назавжди забути. Місцеві селяни зустріли їх із розумінням, делікатністю та природним тактом. Тож ніхто ніколи не розпитував про минуле ні Федору, ні її маму. Поселили край села, ген аж під лісом, у закинутій хаті. Сільські господарі толокою навели лад із покрівлею та подвір’ям, допомогли жінкам речами на перший час. Так і зажили.
Федора ходила до місцевої школи, мати влаштувалася працювати на фермі. І вже за пару років ніхто б і не згадав, що вони приїжджі.
Федора закінчила восьмирічку й швидко перетворилася з цибатого й кирпатого підлітка на струнку чорнооку красуню, на яку заглядалися не тільки однолітки, а й старші парубки. До науки Федора особливої пристрасті не відчувала, тож вирішила далі не вчитися, а піти працювати в той самий колгосп. Працювала сезонно, у ланці, тож перепробувала різні роботи. Але всюди, де б вона не опинялася, було чути її дзвінкий голос та веселий сміх.
Тривало це недовго.
Трапилося так, що Федора завагітніла й народила, коли їй ледь виповнилося вісімнадцять. Про те, хто батько дитини, нікому не зізнавалася, хоча в селі щось втаїти – то як воду в решеті носити. Не один бачив, як її додому підвозив водій Петро на своєму молоковозі. Але то таке, як кажуть: не спійманий – не злодій. А в нього дружина й двійко синів. Тож навіщо проблеми? Ще й сама молода мати ні про що не просила, не погрожувала, не шантажувала. Прізвище дівчинці дала своє. Правда, по батькові в метриці записала Петрівною. Але то таке – Петрів у селі багато.
А новоспечена бабуся раділа:
– Вигодуємо, виросте – поміч наша буде.
Все б нічого, але волелюбна, трохи розхристана натура Федори не дала їй заспокоїтися, схаменутися. Федора народжувала буквально щороку; потяг, що прокинувся у цій жінці, гнав її з дому і вона, ледь відійшовши від чергових пологів, залишала дітей разом з новонародженими на матір, а сама зникала з дому на тиждень-два, майже завжди повертаючись при надії. Ніякі умовляння схаменутися не діяли. Найбільше потерпала бабуся, адже самотужки, тільки з допомогою сторонніх жалісливих людей, нагодувати, сяк-так одягнути (про секонд-хенд ще тоді не чули), інколи полікувати застуду, причепурити зростаючу ораву було нелегко. Вона покинула працювати і як-так перебивалася на убогі кошти, що виплачувалися на дітей. Ніде правди діти, хазяйновитий голова колгоспу, директорка школи, сусіди за можливості підкидали то продукти, то одяг, то безкоштовне додаткове харчування в їдальні. Бабця отой баняк борщу чи супу завжди робила густим і наваристим. Але молоді підростаючі організми завжди голодні, і ось уже старші тягнуть менших із собою, щоб нагодувати, у шкільну їдальню. А ввечері молода картопля на чужому городі втрачала шанс на виживання, коли туди заходила ця банда. Схопив за бадилля, смикнув, обірвав тільки-но сформовані горошини ніжної бульби – і в торбу. Смакота! Але селяни, хоч і розуміли потреби цієї нестандартної родини та допомагали хто чим міг, почали жалітися голові села, голові колгоспу, директорці школи. Федора через це в рідкі часи свого домування сварилася із сусідами (а це вона робила майстерно і смачно), перевертала столи в учительській, звинувачуючи вчителів у бездушності і чіплянні до її дітей, тікала від голови колгоспу, якого єдиного трохи побоювалася – він не вибирав виразів, різав правду матінку і у суперечці дуже мальовничо описував її походеньки, особливо при сторонніх. Дійшло до того, що на спільній імпровізованій нараді місцевого начальства було прийнято доленосне рішення – виділити Федорі з дітьми ділянку під город. А як же, діти вже попідростали, замість обносити чужі грядки, можуть просапкувати і свої…
– От, Максиме Петровичу, маєте! Я написала! Ви думали, я тупа? Як дасте тих десять соток – то вже город? А що я там посаджу? Картоплі на насіння випишіть із колгоспу!
Під здивованими поглядами гостей – дехто навіть почав соватися від цікавості на стільцях, а інші знімали й знову надягали окуляри – Федора тицьнула голові в руки листочок, який увесь цей час тримала при собі.
Максим Петрович, стримавшись від гострої відповіді, гмикнув, узяв заяву, нахилився до столу, щось написав угорі на листку й повернув його Федорі.
– Іди на склад, віддай Тамарі. Вона тобі з Данилом возом відправить картоплю на насіння.
Перепросивши присутніх, голова спробував сконцентруватися на продовженні доповіді.
Федора не рухалася, ніби принишкла біля столу.
– Ну, чого тобі ще? Бачиш, ми працюємо. Йди вже! – гримнув на неї голова.
Та не відступала.
– Але, Максиме Петровичу, то ж треба і зорати, і заволочити, і рядки зробити. Як я то сама з дітьми?
Жінка знову підступила ближче до столу.
Тут обличчя голови ніби проясніло. Він рішуче відсунув стілець біля столика поруч.
– Ану сідай сюди. Ти батьків своїх дітей усіх пам’ятаєш?
Він узяв із рук Федори багатостраждальну заяву й разом із кульковою ручкою поклав перед нею на столик.
– А як же! Усіх! Навіть за порядком! – гордо відповіла молодиця.
– То розвертай ту заяву другим боком, пиши список, нумеруй. І щоб без помилок, бо вже в заяві такого понароблювала…
Федора почала писати, старанно виводячи літери.
Поважне товариство повставало зі своїх місць і, з цікавістю та зачудуванням, юрмлячись за спиною Федори, спостерігало, як та старанно виводить прізвища, імена, по батькові й навіть професії аж дванадцятьох чоловіків.
Щойно вона закінчила, голова схопив заяву і, прямуючи до свого столу, ніби собі під ніс, але так голосно, що почули всі, пробурмотів:
– Завтра я їм, сучим синам, покажу. Вони пригадають, що у них є діти! Зорють, заволочать, рядки наріжуть, картоплю посадять… Ще й ціле літо жуків збирати будуть. Дітям хімією кропити не можна. Діти повинні їсти натуральне!