Те, як розпочався для мене новий навчальний рік вже в іпостасі мене-студента, а не шмаркатої школоти, визначилося, напевне, якимось особливим розташуванням зірок на небі або аномальною сонячною активністю і викликаними нею магнітними бурями. Не інакше! Бо як по іншому можна пояснити той збіг обставин, що 31-го серпня, день урочистостей і посвяти у студенти, припав на неділю, а у переддень до того я виконував почесний обов’язок дружби на весіллі свого набагато старшого друга? І що сидячи в актовій залі інституту (про цю локацію пам’ятайте), я потерпав від вчорашньої надмірної наполегливості гостей весілля, які щосили намагалися «уважити» молодшого дружбу і підливали «веселощів», бо дружба вперше у житті був у такій серйозній ролі на весіллі без пильного нагляду батьків. А зважаючи на мій вік і вигляд («зелений» ботан, худючий із пишною шевелюрою, у «дорослому» костюмі, із затягнутою під кадик краваткою, важив, напевне, як старший бабин півень), то такі старання «добродіїв» увінчалися швидким «успіхом». Тож наступного дня у душній, людній залі нашого інституту я тільки і шукав очима найближчий вихід, щоб якнайшвидше чкурнути, якби раптом мій незвиклий організм якимось способом захотів «висловити» своє ставлення до моїх вчорашніх розваг. Я, намагаючись сконцентрувати увагу на привітаннях ректора, представників влади, партійних лідерів (священників тоді не запрошували), старшокурсників, молив Бога, щоб все швидше закінчилося і всі ми, нарешті, ринули будувати те світле комуністичне майбутнє, про яке згадали всі, хто говорив зі сцени. І досі, коли я входжу в актову залу університету, ту саму залу, вже в інших ролях, інколи навіть у професорській мантії, я знову, ніби збоку, бачу замученого «життям» першокурсника, розгубленого і нещасного, в якого грандіозні перспективи успішної кар’єри вченого і викладача тонуть у безглуздих наслідках примарного туману першого у житті абстентного синдрому… Я б не розповідав нікому цю пригоду, якби вона не мусила стати емоційною основою наступної моєї історії, котра також була пов’язана із цією ж актовою залою (я ж попереджав, – локацію пам’ятайте!)
Вже звичне нам розташування небесних світил веліло статися тому, що у рік мого вступу в інститут у нас поміняли ректора. Тому вступав я при одному ректорові (свій вступний письмовий іспит з математики я рясно «освятив» кров’ю з носа на сторінках вступної роботи; знову ж таки, офіційний піджак і краватка у спекотний липневий день в аудиторії без кондиціонера на сонячній стороні корпусу інституту далися взнаки), а з початком нашого навчання інститутськими коридорами покотилася звістка, що завтра будуть знайомити викладацький колектив і студентський актив з новопризначеним ректором. Для першокурсників така подія мала стати не те щоб нетривіальною, для нас тодішніх вона взагалі не мала ніякого значення, ми ще не розібралися в ієрархії інститутського керівництва. Якби не одне але! Але з тодішнього розташування зірок слідувало, що в момент, коли ми вийшли з аудиторії після останньої, третьої пари і вже зібралися розходитися, нас зненацька заскочив голова студентського клубу Василь Васильович. Знали ми його ще також тільки фрагментарно, та оскільки він був головним розпорядником на нашій недавній посвяті у студенти, то для нас його значимість в інституті коливалася десь на рівні декан-проректор. Тож ми, реагуючи на його окрик: «Ану, всі хлопці-фізики до мене!» не кинулися ховатися за рогом коридору і чемно підійшли. Василь Васильович, набравши загадкового та дуже відповідального вигляду, повідомив криком-пошепки, що в інституті через пів години накльовується аврал, будуть представляти нового ректора, а він, як особа відповідальна, покладає на нас почесний обов’язок чергувати на входах-виходах актової зали. Тому ми негайно беремо свої «манатки», скидаємо їх у його кабінеті, а самі чемно слухаємо «інструкції» і приступаємо до служби у «почесному караулі». Хвилювався Василь Васильович недарма, адже, як стало відомо пізніше, представляти ректора приїхали важливі чини з міністерства, а отже, повинен бути присутній сам перший секретар обкому партії та його свита. Від надмірних емоцій обличчя Василя Васильовича набуло бурякового відтінку, він запинався, плутав слова, метушився, бігав, описуючи непередбачувані траєкторії, витирав з обличчя рясний піт і як мантру, повторював: «Ще раз вам, д…м (таким-сяким), пояснюю! Після того, як зайде у зал перший секретар, я даю сигнал і ви зачиняєте двері! І стоїте там на смерть! І не дай бог, ще хтось там буде потім заходити! Не пускати! Ослухається – з інституту на…(далеко) вижену!» Нам, 17-річним ще підліткам, які з «такою кров’ю» (як я) в інститут вступили, погроза видавалася більш ніж серйозною. І ми також переповнилися загальною атмосферою метушні, нервозності і незрозумілого перезбудження, яка запанувала в залі і навколо неї.
Мені знову «допоміг» мій «класичний» вигляд. Кинувши оком на мою тонку, як у гусака, затягнуту у краватку шию та новий, хоча трохи зіжмаканий костюм (той самий, у якому я напередодні дружбив на весіллі і мучився першого вересня), Василь Васильович тикнув у мене вказівним пальцем і вигукнув: «О! Ти будеш біля головних дверей!» Попорпавшись пару секунд у задній кишені штанів, дістав комсомольський значок і вчепив його мені на лацкан піджака. Поманив рукою іти за ним.
Я заступив на «пост». На рукав мені почепили червону пов’язку, хтось наказав «хоч трохи причесатися (мої буйні тоді ще кучері ніколи не слухалися гребінця, тому я навчився ігнорувати дотримання хоч якогось стилю моєї зачіски).
Хол актової зали на другому поверсі гудів, метушився, хтось когось підганяв, запрошені на зустріч з новим ректором прошмигували або чинно проходили повз мене, практично не звертаючи увагу на мою майже непомітне обабіч дверей підліткову постать. Аж ось настав момент, коли хол практично спорожнів, із зали чулися приглушені голоси, хтось пробував, як працює мікрофон («Раз, раз… Раз, два, раз… Норма!». І нарешті на сходах з’явилася група дуже поважних гостей на чолі, мабуть, із замміністра (бо йшов попереду, двоє з боків намагалися наввипередки щось йому пояснювати); кілька красиво одягнених жінок з неймовірно складними зачісками (якось на це звернув особливу увагу), позаду – десять-дванадцять, мабуть, чиновників трохи нижчого рангу шанобливо супроводжували авангард керівництва. Всі вони зайшли у залу через «мої» двері, дехто навіть кинув «добридень». Мабуть, серед них був і перший секретар області, бо як тільки всі зайшли, Василь Васильович зробив різку відмашку рукою, ніби заводив двигун літака, з притиском голосно зашипів «Зачиняйте!». Ми зачинили кожен «свої» двері і, перейнявшись важливістю своєї місії, стали спинами до дверей, заклавши руки за спину, напевне, мимоволі імітуючи образи охоронців у коридорах ворожих штабів із фільмів про війну. За цей час Василь Васильович встиг кудись вивітритися, мабуть, вирішив перевірити, як справи на інших виходах. За зачиненими дверима спочатку було чути гучні оплески, а опісля хтось розпочав довгу і монотонну промову, змісту ми не розібрали.
Нараз на сходах пролунали швидкі кроки і, перестрибуючи через сходинку, до мене наблизився головний (після мене) персонаж нашої оповідки. Це був чоловік, як мені тоді здалося, років так під сорок, у дорогій шкірянці і білій сорочці з краваткою під нею, коротко стрижений, з глибокими залисинами, кремезної статури. Підбігши до мене майже впритул, видихнув після швидкої ходи, процідив: «Я пройду?!» Розгубившись на мить, я, заїкаючись, майже прошепотів: «Не пропущу! Не можна!» Він повторив вже грізніше і майже агресивно: «Я пройду! Відійди!» «Не маю права, не пущу! Після першого секретаря не пущу!» Обличчя запізнілого гостя побагровіло: «Пусти! Ти знаєш, хто я?» Я відступив пів кроку назад, вперся спиною у двері. Простору для відступу в мене більше не було – я готувався до рукопашної. Він знову наблизився, дихнув в обличчя запахом дорогих цигарок, майже прогарчав: «Який ідіот вас тут поставив?» Почувши адекватне питання, я осмілів: «Не ідіот! Василь Васильович! І я вас не пущу! Бо мене з інституту виженуть!» Відвідувач недобре посміхнувся: «Та я тебе не лише з інституту вижену, я тебе..» – в цей момент, на моє щастя, десь із простору матеріалізувався Василь Васильович, смикнув мене вбік за руку, сам відчинив двері перед відвідувачем, промовляючи: «Проходьте, проходьте, ласкаво просимо! Просимо вибачення, то першокурсник, воно ще дурне, не розуміє… Прошу, он там, ліворуч, є вільне ваше місце, в першому ряді, проходьте, будь-ласка!» Гість, проходячи повз мене, ще раз спідлоба поглянув на мене і промовив: «МОРДОВОРОТІВ тут понаставляли! Бардак!»
Я був безмежно радий появі Василя Васильовича і тому, як вирішилася та непевна ситуація. Адже, як виявилося пізніше, не пропустив я одного із секретарів обкому, а це, як авторитетно пояснив мені Василь Васильович, не до жартів! Ще десь з тиждень я хвилювався за наслідки мого караульно-постового вчинку, чекав виклику в деканат із повідомленням про моє відрахування. Але минулося. Лише я, минаючи ті двері, уявляю того «мордоворота»: мале, худе, перелякане, з червоною пов’язкою на рукаві. Більше мене в житті ніхто мордоворотом і не обізвав!