Якщо, шановний читачу, ти, побачивши заголовок, уявив собі брудно-коричневу купюру тієї грошової одиниці, якою ми та наші батьки розраховуватися за «паперову» ковбасу та «найсмачніше у світі» морозиво, або могли придбати сірих тонів депресивну обновку у місцевому універмазі, то ти будеш глибоко розчарований. Бо той предмет, про який піде мова, із згаданим зім’ятим «золотозабезпеченим» еквівалентом достатку має хіба що одну спільну рису – обидва «дерев’яні». Але давайте все чинно, за порядком.
Той день зовсім не обіцяв бути якимось особливим. Два шваґри, Іван та Богдан, за дорученням старого Михайла, першому з них тестя, а другому батька, зібралися привезти додому сіно з городу. Завдання то надзвичайно відповідальне, бо а) корові треба їсти цілу зиму, б) сіно у селі має сакральне значення і хто жив у селі знає, як нервує ґазда, якщо сіно в полі, а хмари збираються на дощ (тоді вся родина бігає як посолена, можна під гарячу руку попасти), в) тато Михайло зі своїм крутим норовом і богатирською силою за неретельне виконання «бойового» завдання покарає так, що і не сподіваєшся (одного разу Іван «запаркував» свій «Москвич» на подвір’ї так, що старий не зміг проїхати тачкою із гноєм; Михайло, піднявши авто почергово за передній та задній бампери, заплішив його між двома старими вишнями і зять пів дня бігав за ним і просив «…поставити машину на місце»). Успіх будь-якої справи залежить, попри все інше, від виконавців. Так було і з сіном. На фоні міцно збитого, спокійного, врівноваженого, трохи флегматичного Богдана його шваґер для всіх, хто його більш-менш знав, прославився як особистість неоднозначна і вкрай нетривіальна. От знаєте, – є такі люди, яких Господь наділив всякими талантами. Які у житті встигають спробувати себе в різних іпостасях, професіях і з якими трапляються найкумедніші, аж до трагічності, випадки, а вони виходять з того з черговим життєвим досвідом, вчаться вперто тільки на своїх помилках, поповнюючи запаси комічних історій про себе. При цьому все це з мінімальними травматичними наслідками для власних тіла і душі. Якщо ви таких людей зустрічали, то ви легко уявите собі Івана. Високий, худючий, як жердина, завжди привітно усміхнений, своєю доброю натурою приваблював як дорослих, так і дітей, завжди знаходив спільну мову і з малими, і з старими. Неперевершено, майже натурально імітував голоси тварин і птахів, а коли у родині збиралися гості, після нетривалого застілля Івана з-за столу забирали дітлахи і тоді із сусідньої кімнати чувся регіт, гавкання, м’явкання, кричала ворона, трубив одуд… Він багато читав, непогано розбирався у різній техніці, добре малював, спробував себе, напевне, у всіх видах мистецтв. Я, мимоволі спостерігаючи за ним, ловив себе на думці, що за інших обставин, необхідної освіти він став би геніальним художником, письменником (епічно оповідав про свої незліченні походеньки) чи артистом. А може, винахідником, вченим? Хто зна! Життя склалося так, що працював Іван трактористом, допомагав тестю у господарстві та, за можливості, творив, чи, швидше, витворяв! І як витворяв! Ті пригоди, які його супроводжували, могли б стати хорошим матеріалом для цілого трагікомічного твору на добру сотню сторінок, якби хтось хотів то описати. Одного разу Іван за кермом свого «Москвича» подорожував із сім’єю аж в Одесу. Без навігатора (тоді про таке і не мріялося), без карти. В передмісті запитав дорогу до потрібної йому адреси. Поважного віку одеситка на трамвайній зупинці порадила: «Так туда же єдет етат трамвай!» – і вказала пальцем. Іван рушив за трамваєм. Поїздка обіцяла стати цікавою, маршрут проходив спочатку через центральну частину міста, а потім виводив на околиці (ця обставина тут також важлива). На кожній зупинці трамваю «Москвич» зупинявся за «поводирем» і чекав, поки висадяться і зайдуть у трамвай пасажири. Тим часом позаду прилаштувався трамвай з іншого маршруту, молода і бойова водійка якого, з якогось дива, на кожній черговій зупинці сигналила і крутила пальцем біля лоба. Так і їхали і, напевне, так би і дісталися до пункту призначення, якби не святе «якби»! У трамвайній мережі Одеси частина шляхів прокладена поза автодорогами: є насип, є шпали, є колія, – а асфальту нема! Там автомобілі не їдуть! А Іван своїм «Москвичем» поїхав! Бо йому треба було триматися за трамваєм! Картину уявляєте? Передній трамвай «втік» трохи вперед, бо він, на відміну від «Москвича», їхав по колії і це для нього було природно, притому водій не захотів пригальмувати на прохання дотепних пасажирів-одеситів, що перемістилися до заднього вагону і підбадьорювали рудого «Москвича», який весело і вперто стрибав шпалами, намагаючись їх наздогнати (не хотів би я бути в той час у салоні). Натомість, задній трамвай, наздогнавши авто, змушений був гальмувати і немилосердно сигналив, вимагаючи забратися з дороги! Але куди заберешся, якщо колеса стрибають, колія між колесами, та і з високого насипу не з’їхати? Ця кавалькада, нарешті, добралася до перехрестя колії та асфальтованої дороги, біля якої (мабуть, через особливий Іванів «фарт») у той момент біля свого жовто-блакитного мотоцикла з коляскою чергував інспектор ДАІ (як у нас говорили «…ваші хлопці на наших мотоциклах…») Такого цирку сержант доблесної міліції у житті ще не бачив, свиснути у нього не вийшло, свисток випав з рота і він тільки спромігся показати паличкою, куди Івану з’їхати на асфальт. Пасажири заднього трамваю вже котилися підлогою від сміху (ех, шкода, тоді мобільних не було, а то б відео мільйони лайків набрало). Трамвай було розблоковано і він піддав по звільненій колії. На риторичне питання міліціянта: «Ти шо, ах…л?», – Іван з милою посмішкою відповів: «Та то мені ваші дорогу показали, а я що, я їду!» Навіть штраф не виписав сержант, подякував за тему для «…я пацанам расскажу, обосцутса!», пояснив дорогу (при цьому витирав сльози і намагався зупинити регіт). А ви були в Одесі? Може, навіть чули від одеситів цю байку? То вона про Івана і, я вас прошу, не робіть мені нерви, не вірте тим, хто хоче сюжет подій приписати до себе чи своїх знайомих.
От таким був Іван! І з ним будь-яка спільна справа, навіть найбанальніша, обіцяла стати нетривіальною, цікавою і, може, навіть трохи небезпечною.
Так і того разу. Позичивши у сусіда пару коней і віз з драбинами, швагри поїхали по сіно. «Кермувати», звичайно, взявся Іван, тому Богдан сидів поряд на твердій дошці-лавці і міцно тримався за воза, бо Іван не збирався втратити нагоду і не випробувати «ходові» властивості цього транспортного засобу на максимумі потужності двох «двигунів» по кінській силі кожного. Але доїхали без пригод (ті пару синяків на дупі від твердої лавки не в рахунок). Досить швидко завантажити сіно, акуратно виклавши симетричну скирту у драбинах. А далі… Мене добре зрозуміють ті, хто хоч раз у житті мав нагоду бути залученим до цієї роботи. Решті я спробую пояснити. Щоб сіно дорогою не розсипалося, зверху його закріплюють довгим дрючком, у наших краях його іменують «рубель». Товстіший кінець рубля прив’язують до переду воза, далі рубель перекидають через скирту і позаду воза притягують перекинутою мотузкою. Пружний рубель трамбує та закріплює сіно на возі.
Настрій в Івана був чудовий! Знехтувавши розумним зауваженням Богдана щодо куріння біля сіна, Іван із запаленою «Примою» у зубах швиденько висадив рубель на сіно, сам легко, як білка, видряпався туди ж. Опустив передній кінець рубля, притримав, поки Богдан його закріпив. Потім опустив рубель на сіно вздовж воза і всівся на нього (чуєте, якщо вам колись випаде нагода везти сіно, прошу, ніколи так не робіть!). Драматичність ситуації зверху на сіні Богдан знизу бачити не міг. Він перекинув другу мотузку через рубель, прив’язав один кінець до дишла, потягнув за інший. Копиця під натиском рубля помітно просіла. Іван згори прокоментував: «Сильніше тягни, шо ти як та баба!» Богдан потягнув. Сіно ще просіло, разом з ним Іван дупою на рублі. «Давай ще, та сильніше, пругнисі!» У цей ривок Богдан вклався на всі сто. А тоді спрацювали разом Іванів «фарт» і закони механіки та опору матеріалів. Рубель мав ледь помітний сучок біля передньої, товстішої частини. Він вигнувся як натягнутий лук, напнувся і… луснув на сучку. Богдан тільки почув звук, з яким розламався рубель, і майже одночасно над ним пролетів непізнаний спочатку літаючий об’єкт, який через мить був ідентифікований як Іван. З протяжним: «А-а-а-а-а…» НЛО-Іван пролетів над головою і голосно гепнувся за пару метрів від воза, добряче торохнувши кістками. І тиша… Струмок холодного поту пробіг у Богдана між лопатками. Механіку події він почав розуміти, але Іван не рухався. Богдан підійшов ближче, НЛО із заплющеними очима не випускало з рота «Приму», що продовжувала диміти. Тремтячим голосом Богдан запитав: «Іване, ти живий?» Кілька секунд тиші, згодом: «Не бачиш – курю? Якщо курю, – то живий!»
Майже Декартове «Cōgitō ergō sum» – «Я мислю, отже існую!» Я ж кажу – геній!
PS. Фото ілюстративне, з мережі.
Світлої пам’яті мого тестя Богдана у день сороковин (ідея сюжету з його колишньої розповіді)…
Всі події вигадані, але схожість персонажів з реальними людьми не випадкова. Хай спочивають з Богом!