(старій гвардії фізичних підвалів присвячено…)
«Ви колись пробували бальзам Віттнера?» Питання прозвучало несподівано. Зазвичай Петро Іванович, заходячи до нас у лабораторію під кінець робочого дня, свою пропозицію цікаво та ефективно його продовжити формулював дещо інакше…
Поява нового працівника, та ще й професора, у нашому невеликому, але філігранно зібраному напівпідвальному колективі університетської фізичної лабораторії сприйнялася її постійними «помешканцями» по-різному, але загалом позитивно. Чоловік вже досить таки поважного віку, невисокий, худорлявої тілобудови, з чіпким, допитливим поглядом, сформованим величезним життєвим досвідом та неординарними подіями свого нелегкого, але такого багатогранного і цікавого життя, із кожним із «тубільців» лабораторної спільноти знайшов свої цікавинки у спілкуванні. З кимось у нього розпочалися несподівано активні спільні наукові потуги з намаганням реалізувати його незчисленні ідеї (іноді на грані наукової фантастики), з кимось спілкувався про автомобілі і тягав за собою в гараж, бо «щось забарахлив карб’юратор». Із старшими колегами нерідко жваво обговорювали бурхливі часи студентства чи роботи у різних наукових чи навчальних колективах (життя умудрилося поперекидати Петра Івановича вздовж і впоперек територією «вєлікой і нєділімой», так що згадати було що). Пригоди він описував так яскраво і прикрашено (не особливо переймаючись їхньою абсолютною достовірністю), що ми радше милувалися його майже жульвернівською фантазією, ніж шукали правдоподібність тих розповідей. Але об’єднувала всіх із Петром Івановичем його найголовніша риса – він любив людей, тішився з їх розуму і дотепності та прагнув щирого спілкування. Серед молодих, початкуючих «бобрів науки» він почувався особливо комфортно.
Щоб ви розуміли (а хто займався експериментальною фізикою, то ті розуміють) – фізична лабораторія університету – це окремий, особливий і неповторний мікросвіт, зазвичай, підвальне «царство», у якому вимірювання часу ведеться захистами дисертацій і науковими звітами, конференціями і семінарами і, водночас, обіднім настільним тенісом у коридорі, запеченою у муфельній печі картоплею із домашнім салом на обід, забродженим на підвіконні соком винограду, що колись «перетвориться у шедевр виноробства», прочитаними і обговореними творами наукової фантастики, суперечками про політику та футбол, запойними партіями в шахи, святими «пиндюлями» від шефа (так він намагався внести хоч якийсь порядок у цю самонеорганізовану систему). Спектр творчих натур, еволюційно відібраних у такому колективі, дозволяв, поряд із геніальними науковими здобутками, очікувати зовсім не властивих для «інтєліґентних» майбутніх світил науки ідей вчинків, що робило зовні нудне життя університетського підвалу насиченим яскравими і неординарними подіями. Новий професор, що перевівся до нас в університет вже на схилі своєї кар’єри, давній друг і колега нашого шефа, отаборився не на кафедрі, а у нашій лабораторії та з властивою йому безпосередністю і ентузіазмом вніс нові тони у трохи сумбурну симфонію науково-побутового життя нашого, як кажуть поляки, bardzo małego, ale dobrze dobranego towarzystwa. Інколи, якщо в кишені водилися гроші, наприкінці робочого дня Петро Іванович поважно заходив до мене у кімнату і на запрошення сісти вимовляв незмінне: «У мене щойно з’явилася ідея!», на що я, навчений досвідом запитував у відповідь: «То мені когось послати чи бігти самому?» Предмет розмови був означений апріорі і після професорового «Мабуть, все ж біжіть сам!» я чимчикував у найближчий гастроном, затарювався нехитрим набором для дружніх посиденьок (пляшка «Столичної», майонез, батон, шмат вареної ковбаси) і тоді ми з цим незмінним меню могли просидіти невеликою компанією до вечора, вкотре слухаючи оповідки з життя і фантазії нашого старшого друга. Історії переказувалися далеко не вперше, вчергове обростаючи новими деталями та видумками, але ця атмосфера чоловічого часопроведення після робочого дня мала свій неповторний шарм, який неможливо описати; його можна тільки прожити.
… Того дня Петро Іванович повернувся після відвідин дохтора, якогось дуже крутого ескулапа, куди його, «по блату» відправили на прийом друзі після скарг на погіршення самопочуття. Налаштувавшись слухати детальний звіт «хворого» про його похід до лікаря з переліком усіх результатів аналізів та обстежень, фразою «Ти колись пробував бальзам Віттнера?» я був заскочений зненацька. «Був я в того дОцента, ніби нічого так, адекватний, сказав що мені вже потрібно іноді заглядати у паспорт! Аналізи в нормі, не в усіх молодих такі, спати більше рекомендував, відпочивати, щось для підсилення організму попити. От, бальзам Віттнера прописав! Уже саме слово «бальзам» тут мені імпонує! Ти колись пробував бальзам Віттнера? Я дорогою сюди в аптеці взяв. Може, побіжиш, візьмеш щось закусити, спробуємо!» Поєднання в один логічний ряд аптечного препарату, навіть із терміном «бальзам» у назві та закуски до традиційної пиятики прокинуло на якусь мить когнітивний дисонанс в моїй голові, та цікавість спробувати той цілющий напиток перемогла. Петро Іванович видобув із кишені пальто темну пляшку з красивою етикеткою. Я, накинувши куртку, помчав звичною траєкторією. У способі застосування на етикетці пляшки виробники, деталізуючи дозу і графік прийому, не могли і подумати, що слова «вживати під час їжі» будуть кимось трактовані як «закусювати батоном з майонезом і вареною ковбасою». До частини інструкції про дозування ми віднесли по філософськи за принципом «потім дочитаєш». Понеслось…
Приємний, шовковисто-гіркий смак настоянки, насичений трав’яними ароматами, її густа, тягуча волога (це не реклама!) привели нас у захват з першої чарки. Пішло! А давай ще по чуть? Та чому б і ні, не маю сили відмовитися! – не зчулися, як пляшечка опорожніла, канапки були з’їдені, а ми удвох споважнілі і пахучі, як райський сад (ми несли в собі амбре всіх більш ніж двадцяти складників цілющого напою). Одухотворені, насичені філософськими думками про буття, розійшлися по домівках.
Перший дзвіночок «щось не так!» був у парку, на шляху додому. Земля тікала з-під ніг, хотілося співати і літати і, водночас, прилягти, заплющити очі. Вирішив відпочити. Змів папкою свіжий пухнастий сніг з лавочки, присів. Стало добре і тепло. Заснути б! Нагадався, що пообіцяв дружині швидше прийти додому. Ноги несли ніби самі, в голові думки танцювали і перебивали одна одну.
Гірше стало у теплій кімнаті вдома. Трав’яні екстракти ніяк не могли розділити між собою панування над моєю свідомістю. А ще запах – він переслідує мене з того часу багато років! Як пояснити дружині, чому від тебе несе так, ніби ти зжер ввесь гербарій в ботанічному саду!
Тяжка ніч, наповнена короткими снами з жахливими видіннями, стрибками тиску і температури, відпоюванням теплим білим молочком, чорними пігулками і холодною мінералкою, словесними благословіннями дружини із нотками сумніву щодо нашого ментального здоров’я і констатації незаперечного вар’ятства. Нарешті ніч минула. Ранок. Будильник. На роботу, хоч це і майже неможливо.
Петра Івановича в університеті зранку не було. Я, не відважуючись випити якусь хімію від головної болі, сидів за столом у лабораторії і пробував хоч на чомусь сконцентруватися. Не виходило. У голові крутилася одна тільки фраза: «Бальзам Віттнера». Причому саме так, з двома т-т. Емоцій не було взагалі. Напевне, аж на цей момент бальзам подіяв за призначенням: стрес був знятий радикально. Повільно відчинилися двері. На порозі стояв нещасний Петро Іванович. Видно, нічку мав ще мальовничішу, ніж моя (вік своє бере, аякже!). Підходячи до столу, професор добув з кишені куп’юру, простягнув, навіть не вітаючись. «На, іди візьми ту, що завжди. Полікуємося! Я чуть не вмер! Більше до того коновала не піду! Де то бачено, щоб нормальним людям таке тріло прописувати? Я сам собі знаю, чим підсилити організм!»
PS/ Свого часу, розповів цю пригоду знайомій фармацевтці. Довго мовчала, потім призналася, що таких вар’ятів ще в житті не бачила. Сказала: «Дякуйте Богу, що вижили!».
Всі події, звісно, видумані автором, а схожість персонажів із конкретними особистостями майже випадкова. Назва настоянки аж ніяк не співзвучна з відомим брендом, не шукайте собі ґудза!