«Так люблю той Львів, що аж бракує ми слів» – нерідко повторює мій друг, який вчився у тому славетному місті у Франковому університеті, там батярував та ставав людиною і тому те місто для нього має просто сакральне значення. Мені також шалено подобається атмосфера міста Лева, але я, буваючи там, спостерігаю за життям львів’ян збоку, подумки приміряючи на себе особливий шарм львівського шляхетного світосприйняття. Але ось напередодні, зійшовши з потяга на Львівському вокзалі, зауважив, що з першим подихом львівського повітря моя голова починає прокручувати одну стару пісеньку, і то так наполегливо і нав’язливо, що я ще декілька днів подумки (а інколи і вголос) повторюю фрази того куплету. Це зовсім не шедевр на кшталт «В саду осіннім айстри білі» чи навіть не «Тилько ву Львові». То все значно буденніше. Задумався, а чому так! Тоді згадав і зрозумів! Та все з дитинства, чого вже там розуміти!
«Івасику, а ти знаєш якийсь віршик? Чи пісеньку нам можеш заспівати? А може, казочку новеньку? Ти які казочки любиш? Тобі мама читає?» – я, набурмосений, сиджу на високому стільці і бовтаю ногами в учительській немаленької сільської школи, в якій мої батьки працювали за направленням після закінчення фізико-математичного факультету педінституту і де батько майже одразу став директором. Навколо мене зібралися усі вчительки школи і, з властивою для педагогів, які отримали у руки «свіжий матеріал», енергією, навперебій, намагаються розговорити мою ґонорову особу, яка спідлоба зиркає навсебіч і вирішує, на кому зосередити увагу.
Одна тьотя-вчителька, незвичної форми окуляри якої привернули мою увагу через те, що її очі через скельця видавалися особливо великими і уважними, стала першою жертвою своєї допитливості. «О, я вам можу пісеньку заспівати! Про Львів!» – вигукнув і почав дряпатися з ногами на стілець, адже ж як співати без сцени, нехай імпровізованої. Мами виразно і дещо стурбовано глянула на мене: «Ти знаєш пісеньку про Львів?» – невпевнено запитала! «Знаю» – вигукнув я, розвів руки в боки і почав співати. Стурбованість в очах мами моментально змінилася на відчай. Але було пізно! Я вже співав!…
…Вуйка Льоню я страшенно любив. І тому, що це був мамин старший брат, двоє донечок якого були майже ровесниками і ми могли досхочу награтися, коли, хоч і рідко, сім’ї збиралися погостювати у когось із нас. І тому, що такі відвідини завжди розчиняли сіру буденність домашніх клопотів і батьки ніби молодшали: сміх і жарти лунали в оселі. З кухні смачно пахло, за вечерею збиралися дві родини і я вкотре просив вуйка Льоню розповісти, як він в дитинстві вирішив повозити мою маму на своєму мотоциклі і як то закінчилося плачевно для нього і мотоцикла. Або про те, як він з друзями тижнями прогулювали школу у «схроні» під мостом, а моя мама (прикиньте, майбутня вчителька) не видала його ні батькам, ні директору і які то для брата із сестрою мало наслідки! Я слухав все те з відкритим ротом і неймовірним захопленням. Не обходилося і без пару чарчин, якими тато з вуйком щиро пригощали один одного. А потім починали співати. В хід ішли спочатку весільні, народні. Під кінець вуйко Льоня заводив: …
…Я заспівав, звичайно ж, те, що чув від вуйка і що мама не дозволяла потім повторювати. При всій невинності пісні запам’ятався чомусь найпікантніший куплет, який тепер я, стоячи на стільці з артистично розведеними руками, старанно виводив своїм до пискляви високим дитячим фальцетом:
Ото я по Львові находивсі,
Ото я у Львові надививсі,
Стоїт баба на балконі,
Наставила ноги голі,
І видно, і встидно, як холє-є-є-єра.
Оте «холє-є-є-єра» вийшло в мене, як мені тоді здалося, особливо вдало, але від прийому овацій у вигляді сміху до болю у животах молодших і закочених до стелі очей старших вчительок відволікла мама, яка досить таки безцеремонно стягнула мене зі стільця і почала строго вичитувати за такий репертуар. Я був у відчаї, адже пісенька вуйка Льоні, значить – красива! Вуйко з татом співали, ніхто їх не сварив, а тут – на тобі – розвели історію!
На допомогу прийшов єдиний присутній на той час у вчительський чоловік – вчитель історії. Він зняв окуляри, витер сльози, що від сміху набігли на очі: «Так, дівчата, ану тихо! Поаплодували і досить». Глянув на мене з мамою, вирішив виручати мою дупу: «Маріє Іванівно, відпустіть Івасика. Молодець, гарну пісеньку заспівав. Ми б ще віршик, або казочку не проти послухати». Я вирвав руку від мами. «Казочку розкажу» – бовкнув і подряпався заново на стільчик…
…Свої перші «літературні студії» я проходив у діда Михайла. Колись дуже сильний, єдиний в околі Отинії мельник, що добре знав свою справу, був знаний і шанований громадою, серйозно захворів і змушений був покинути свою улюблену роботу, порався на подвір’ї. А оскільки завжди був удома, то залишався зі мною. Нерідко ми вдвох проводили цілі дні, а моя натура потребувала безперервного насичення інформацією. То ж дідо неабияк старався. Казки він мені не читав, а поєднуючи повсякденні справи з «чайлдситтінгом», видумував і оповідав їх на ходу. Це був неймовірний синтез часових, просторових і дійових вимірів. У його оповідках в одній історії могли прекрасно вживатися козаки, опришки, міфічні істоти, вуйко Владик із сусідньої вулиці чи сусідка цьоця Каська на відьомській мітлі. І, що важливо, епіцентр сюжетів наших казок локалізувався в околицях Стражниці – пагорба навпроти дідової хати, на якому, за легендою, колись древні Стражі пильнували нашу землю від ворожої навали. І я навіть приглядався, чи не закуриться на вершині димок від багаття, яким стражники сповіщали про набіги татар. Дідові казки розповідалися в манері нон-стоп, інколи незакінчена одного дня історія, розказана з перервами на дзенькіт молотка по косі, обростала новими деталями-викрутасами під вже спокійніше плетення кошиків із вербової лози (ту дідову технологію я засвоїв назавжди, навіть зараз міг би, напевне, кошик втнути, а який запах верби висів у кімнаті, практично встеленій вербовими «буками»!). Те, що дідо, оповідаючи, завжди щось робив – важливо у нашій історії, бо, не цураючись міцного слівця, міг і десь щось вставити не для моїх вух, особливо якщо відволікся і, з необережності, «тевкнув себе клевцем по пальцєх» чи щось подібне. В моїй пам’яті тоді казка ставала значно «барвистішою»…
…Я натхненно розповідав казку! Мама трохи заспокоїлася, це, резонно міркувала вона, було «безпечніше», ніж «пісенька» – казка ж про козаків. Мої вдячні глядачі притихли і з захопленням слухали, як гуртувалися козаки біля хати Йосифа Світого (то аж там, майже Завалами), а татари підкрадалися з боку Ставів, йшли десь із Бочкарівки чи Мікульсдорфу, збираючись напасти на долішню церкву. А тоді: «По конєх! Шаблі наголо! Вперед! Рубай їх, скурвих синів» – вищав я на стільці, розмахуючи руками і ризикуючи впасти. – «Попід горб, попід горб, … твою мать!» – останній вигук у моєму розумінні, хоч не ніс смислового навантаження і в оригіналі був реакцією діда на пошкоджений молотком палець, став невід’ємною частиною розповіді. Без неї ну ніяк! Мама ледь не зомліла! Зупинити регіт вже ніхто і не намагався…
Отримали на горіхи обидва – і я, і дідо Михайло. Була введена жорстка цензура на наше спілкування. Але одне добре – більше ніхто ніколи не заставляв мене хизуватися своїми знаннями на публіку.
PS/ А треба було віршик прочитати. Хоч мама і боялася, щоб то не виявилася якась наспівана дідом коломийка, я ж мав намір декламувати «Мені тринадцятий минало…». З інтонацією!