Я сиджу у зручному плетеному з ротангової лози кріслі. Потужний вентилятор, запобігливо повернутий до мене, приємно охолоджує трохи попечену палючим африканським сонцем шкіру і, заодно, висушує сіль на ще не обсохлому після купання у воді Червоного моря волоссі. Приємно втомлений, очікую смачного обіду у ресторані «все включено» п’ятизіркового готелю єгипетської Хургади. Починаю дрімати.
– Твой чяй, уважаємий! Вкусний чяй, халодний! Сматри, какой ґустой! Только для уважаємий гость! У міня гость такой хароший! – мене вивів із нірвани голос вже літнього бедуїна, високого зросту, худющого, у білосніжній арабській тубу – довгій, аж до землі, з натурального матеріалу сорочці, що дозволяє легше переносити спеку. На голові під темним егалем також біла арафатка. У руках власник цієї багатої різним крамом курортної крамнички делікатно тримає склянку холодного чаю каркаде, яким зазвичай годиться пригощати гостей. Я подякував, відсьорбнув темного, аж гранатового напитку. Холодний, насичений, ароматний, він добре гамував спрагу і охолоджував у майже сорокаградусну спеку. До крамниці зайшли чергові відвідувачі, очевидно, також українці. Чоловіка з дружиною збентежили знаки уваги арабського власника крамниці, які він явно адресував мені. Своїх нових потенційних клієнтів він майже не зауважив і тільки кивнув головою у відповідь на їх привітання…
Знуджені дворічним «ковідним» карантином, ми з дружиною пропозицію наших добрих друзів – подружжя Михайла та Ірини – злітати разом десь відпочити хоча б на тиждень зустріли з ентузіазмом, адже режим карантину вже трішки послаблено, можна вакцинуватися та летіти у «теплі краї» – хоча б на трохи розвіятися, відновити сили, покупатися у морі, а, головне, побути разом, наговоритися досхочу. Ми з Мирославою взяли на себе організацію туру. Вибір для березня не широкий, отже, погодилися на Єгипет.
Здавалося, все розплановано і враховано, навіть ми з Михайлом домовилися взяти з собою по пляшці якісного алкоголю, щоб не травитися єгипетським суржиком. Але… За тиждень до поїздки Ірина зателефонувала увечері і повідомила, що Михайлові лікар летіти заборонив – надто мало часу минуло після операції. Було вирішено терміново шукати когось, хто б летів з нами замість Михайла – про відміну туру навіть думати не хотілося. Моя дружина кинула клич серед своїх подруг і дуже швидко відгукнулася її подружка і колега Оксана, викладачка нашого ж університету. Її чоловік якраз завершувати дисертацію і був дуже радий відпустити свою благовірну на відпочинок з нами, щоб усамітнитися на тиждень з комп’ютером та книгами. На тому і порішили. Але якщо для мене, чоловіка, питання екіпірування для відпочинку на пляжі вирішується елементарно, – намацав у шухляді закинуті пару років тому плавки, протер маску для пірнання і готовий, – то для жіночої частини нашого «тріпу» постала не обиякої складності задача в умовах ще незавершеного карантину: у старому купальнику на новий курорт – то моветон! А ще часу на шопінг не лишилося, перед поїздкою треба владнати службові справи…
Дорогою з роботи Мирослава забігла у крамничку із білизною поряд з університетом. Там почали працювати після тривалої перерви, новий товар ще не завезли. Але спрагла за клієнтами продавчиня, глянувши натренованим оком на фігуру дружини, з ентузіазмом вигукнула:
-О! На вас купальник у мене точно є! ТакІ розміри залишилися! – I вже через пару хвилин Мирослава позбулася одного із передкурортних хвилювань …
… Після нічного перельоту із похмурого туманного березневого Львова перший подих сухого і вже гарячого у шостій ранку повітря єгипетської пустелі в аеропорту Хургади обіцяв спеку, пісок, море, словом, – відпочинок за яким ми так знудилися. Тож швидке поселення у готелі супроводжувалася передчуття вже такого жаданого занурення у чисті і теплі води Червоного моря. Ми всією нашою компанією вибігли на пляж. Жінки, не підозрюючи халепи, познімали халатики і застигли, розглядаючи одна одну…
… Я реготав до оніміння щелеп. Всі три моїх супутниці…Ну ви вже здогадалися! Всі ж працюють поряд і поряд з тією ж крамницею з білизною! І так, їм добра продавчиня продала ОДНАКОВІ купальники! Бо інших не мала!
Коли перший «шок» у жінок минув, ми, поплававши, почали фотографуватися, вже перетворивши на сміх вкрай, погодьтеся, пікантну ситуацію. Мої «близнючки» вирішили, що після пляжу ми підемо шукати купальники у крамнички базару поряд з готелем.
Я йшов попереду, очолював так би мовити, нашу процесію. Мої супутниці «гусачком» прямували за мною, оминаючи прилавки із різним крамом торговців курортних крамничок. Замикав «колону» наш малий, підліток. Та обставина, що ми у мусульманській країні, чомусь у цей момент не видавалася аж надто важливою, але погляди торговців-арабів чи бедуїнів свідчили про посилену увагу до нашої групи. Уявіть: іде чоловік, вже не молодий, із сивою бородою, за ним три жінки – всі досить подібні статурою і трішки різні за віком, і накінець – дитина, яка, очевидно, тут не зайва. Нарешті крамниця з одягом. Я заходжу, вітаюся з продавцем. Він не знає англійської, відповідає російською. Поки ми розшаркуємося один перед одним (я думав у той момент, що таке поводження і така увага до відвідувачів-чоловіків є загальноприйнята), жінки повз нас заходять у простору і добряче закладену крамницю та розповзаються між прилавками шукати щось кожна для себе. В ОДНАКОВИХ купальниках, які не дуже ховаються під легкими парео від досвідченого ока нашого продавця. Малий зупиняється поряд зі мною, не відриваючи очей від телефона.
– Трі жена!? – продавець трясе мою руку і вказує поза себе на вхід в крамницю, – Ти трІ жена? Твой трі жена? – Я починаю розуміти, що цей шановний чоловік дійсно сприйняв мене як главу великого сімейства. Тут би заперечити віджартуватися! Але я жартуючи (зі своєї позиції), згідливо підтверджую його слова. За нами спостерігає з десяток бедуїнів з навколишніx крамниць, «мій» щось вигукує до них, вказуючи на мене. Народ схвально гудить. Мене супроводжують всередину, майже силою всаджують в уже згадуване крісло.
– Дєті сколько? – питает бедуїн, кивнувши в бік малого. В цей момент дружина виходить з якоюсь одежиною у руках, чує запитання, і нічого не підозрюючи, привітно відповідає за мене:
– Двоє! Двоє синів!
Тут і дівчата підоспіли. Ну і, звичайно, «підтримали розмову»:
– І у мене двоє синів! – Оксана.
– О, у мене теж двоє! Синів! У нас кожної по двоє синів! – З гордістю Ірина.
– Ай друг, ай малодєц, ай мусчіна! У мєня чєтирє син, у тебя шесть! Анта батал! Уважаємий! -бедуїн метушиться, кидає на мене захопливі погляди, знімає руки до неба і щось тараторить арабською. Жінки спочатку переглядалися, нічого не розуміючи, а коли я за спиною господаря показав на них і сказав: «Трі жена!», втямили та почали активно підігрівати мені.
Ми накупили у того бедуїна багато речей. Доки дівчата вибирали свої обновки, шепталися і тихенько реготали з ситуації, вирішивши не виказувати мене і дати можливість насолодитися становищем. Я пив каркаде і розмовляв з господарем. Він зробив нам щедрі знижки на свій крам, заручившись обіцянкою, що ми ще до нього завітаємо. Коли ми вже прощалися, затримав мою руку, нахилився і пошепки спитав:
– За младшую, сколько верблюдов дал?
PS/ А ви, шановні анта батал, колись відчували себе шейхами? Три жінки – це стрьомно, проблеми, мабуть, множиться пропорційно до квадрату кількості дружин. Але ж який шанований у тих краях той чоловік, що у змозі таку родину утримати! Мабуть, навіть три тещі можна стерпіти, лиш би чутися таким поважним!
PSS/ Всі події, описані вище, є плодом моєї фантазії, видумані для того, щоб ви могли проситати. Співпадіння якихось ознак персонажів, навіть мене самого, з реальними людьми є випадковим. Претензії на недостовірність описаних подій не приймаю! Я художник, я так бачу!