Останній день роботи конференції добігав свого завершення. Ми, трохи збуджені і втомлені від захопливої дискусії (ох, люблю це відчуття у товаристві колег-науковців), вийшли перепочити і випити каву. Як завше буває в таких випадках у науковому товаристві, суперечка не вчухала. Учасники конференції вийшли на веранду готелю хто з кавою, а хто і з цигаркою, розповзлися кутками і продовжували вже неформально обговорювати ідеї останньої доповіді. Поступово теми розмов розтікалися в різні боки від науки – тут і там уже чулися жарти і сміх, хтось згадував свої пригоди на минулому симпозіумі, хтось вже розповів «масний» анекдот і пішло-поїхало! Незабаром вечір, дружна вечеря і потенційно нові історії цього неповторного дійства, яке іменується «наукова конференція». Для мене це була перша конференція, де я доповідався у статусі уже доктора наук. Ми з київськими колегами жваво обговорювали деталі минулих наших «гастролей» на Волині, на засіданні Наукової ради, що проходила в пансіонаті на озері Світязь і де ми, власне, ближче перезнайомилися, а, в результаті, почали активно співпрацювати. І тут мою увагу привернула постать вже досить літнього, класично академічної зовнішності чоловіка, що мовчки курив граційно вигнуту люльку біля перил сходів. Явно насолоджуючись краєвидами, обстановкою, монотонним гулом навколо, він думав про щось своє, приємне, посміхався кутиком довгих сивих вусів і видихав ароматний димок тютюну собі у бороду. Десь я його бачив, десь зустрічався… Оці вуса, люлька, елегантний лакований коштурик, на який спирався цей чоловік, розбудили спогади, які не в’язалися з конференцією. Тим паче, що ми працювали в різних секціях і на засіданнях не перетиналися. Я попросив вибачення у колег і попрямував у його бік. «Перепрошую пане, а ми десь могли зустрічатися досі?» – він повернувся і коли я зустрівся з його поглядом, пам’ять моментально повернула події більш ніж двадцятирічної давності…
«Ну дивисі, такойво, всьо продумано! Приїдемо, пацанам поможемо, троха по Львові погуляємо і додому! Що пусто в хаті сидіти! А пацани свої, знаю їх ще до армії, вони доки до Львова перебралися, то пів Калуша в руках тримали, а тепер і у Львові непослідні люди. Все в себе в інституті порішали. Але цей фізик вперся і всьо! Особливо не любит Санька, а Санько знаєш, який корєш! Вже через конкрєтних людей наїжджав, і заплатити пробував, – не дається! Принциповий! Десь у гарячих точках колись служив, мужик твердий, з ним ніхто зв’язуватися не хоче. То технічний ВУЗ, фізика в них навіть не основний предмет. А він цілий потік взуває! Ці мої троє в нього ні на одній парі не були. У них діла, вони з африканцями долярами у Львові торгують, а то справа не є безпечна і часу займає. Куда там на пари ходити! Поїхали! Наша роль – десь у каптьорці їм задачі на екзамен порозв’язувати, хоч щось, може, на якусь «трійку» вмовлять!» – однофакультетник Микола, старший за віком на пару років, встиг відслужити армію, повчитися у технікумі і тепер навчався на 2-му курсі нижче, знайшов мене під час моїх останніх інститутських канікул вдома у батьків і тепер ми сиділи у моїй кімнаті та солодкими налисниками з сиром (якраз сестра зготувала обід) заїдали пляшку «Столичної», яку Микола притягнув з собою. Ідея проїхатися до Львова з будь-якого приводу була привабливою, бо уже майже місяць канікул вибив із звичного середовища, погода і фінанси не сприяли реалізації якихось атракцій для заповнення вакууму багатогранного студентського життя, тим паче, після канікул одразу практика у школі, підготовка і захист дипломної, – на розваги часу не буде. А тут – ну подумаєш, пару задач із загальної фізики розв’язати за тих калуських лобуряк, що, навчаючись в одному з технічних інститутів Львова, займалися чим завгодно, тільки не вчилися. Та запросто! Рішучості додавала вже майже прикінчена пляшка, тож я нашвидкоруч зібрався і ми з Миколою поспішили до Франківська, щоб не пропустити вечірній поїзд до Львова.
Ця колоритна, «весела і життєрадісна» трійця Миколиних друзів винаймала кімнату на 2-му поверсі будиночку одного з приватних секторів славного міста Лева. Їхнє «леговисько», облаштоване за всіма спартанським канонами, тим не менш було досить теплим і затишним. Нас гостинно зустрів накритий делікатесами стіл, сервірований поданими у власній тарі консервами «Завтрак туріста» та «Кілька в томатє», дбайливо нарізаним шматком домашнього копченого сала, четвертованою цибулиною, хаотично порубаною ковбасою «Любительська», кимось надгризеною, але ще майже цілою хлібиною, кількома плавленими сирками. Над цим багатством височіла непочата пляшка із зеленого скла, котра, як з’ясувалося пізніше, була тільки першою із запасів, – решта чекали своєї черги.
Після третьої чарки, коли ми, уже чуть розслаблені, перекидалися малозначущими фразами і курили «Орбіту», Санько, величезний двометровий хлопака з метровими плечима (поголена налисо і пошрамлена голова ніяк не зв’язалися з його студентським статусом), гримнув себе долонею-лопатою по лобі і видав геніальну думку про те, що завтрашні задачі – то тільки частина справи! Потім викладач буде всіх опитувати, їхня група іде першою, а вони ж то «барани» у фізиці! Ретельно розроблена операція може бути проваленою! Їм треба трохи фізику підучити, перша ночі – то фігня, все одно вже спати не будемо, а оскільки в їх розпорядженні опинився студент-фізик-ботан-відмінник, то чому б до ранку я не зміг і їм провести суперконсультацію замість пиячити! Рівень самопожертви і страх перед екзаменом цих хлопців ви уявляєте? Ми різонько згорнули зі столу недоїдки, всілися навколо. Я знайшов якийсь засмальцьований зошит, взяв ручку і почав. Мій оптимізм зашкалював – я мав намір до ранку викласти їм фізику, причому всю! Почав з азів: основна задача механіки, матеріальна точка, способи запису руху, траєкторія, шлях, переміщення; я занурився у свою стихію, благо, серйозний досвід репетиторства вже був джерелом моїх невеличких доходів «на цигарки». Хлопці слухали, тверезіли, їх очі округлювалися. Вони якщо і утримували лінію імпровізованої лекції, то щось запам’ятати їм заважав наростаючий відчай: «Цього задофіга!» Бідолашні не здогадувалися, що фізика – це так багато. В якийсь момент Санька перестав довитися у зошит, а перевів погляд і, як мені здалося, розглядав мене з якоюсь навіть агресією. Потім знову влупив себе по лобі, зойкнув, зірвався з місця. «Пацани, я поняв! Пам’ятаєте того першокурсника, що живе в 312-й в общазі? Що ми його щемили? Та він на нього як дві краплі води… – Санько тицяв пальцем у мій бік, – Навіть такий самий кудлатий! Всьо! Оце пруха! Ти завтра йдеш здавати за мене. Я зараз змотаюся в гуртожиток, візьму його залікову. Ми її розшиємо, перша сторінка з фотографією, прізвище на другій! Вставимо всередину його обкладинки мою залікову, – і вуаля! На парах я не був, він мене в очі не бачив. Підеш, навішаєш йому як нам тут. Прокатить, стопудово!» – накинувши куртку, Санька вже взував черевики. Зрозумівши ідею, я протверезів. Попастися на здачі іспиту за когось, у чужому ВУЗі – це загрожувало виключенням з інституту та іншими всеможливими санкціями. Я наполегливо і аргументовано відбивався від реалізації цієї «геніальної» ідеї аж до погроз поїхати додому і навіть не розв’язати задач. Товариство якось аж підозріло швидко погодилося зі мною, мене заспокоїли, а Санька сказав, що оскільки він вже і так одягнений, то вибіжить на вулицю до таксистів по цигарки. На тому й порішили. Закуски та пляшка повернулися на стіл – настрій до фізики безнадійно зіпсувався.
Тяжке похмільне прокидання після двогодинного сну. Сяк-так помилися, випили по склянці «Курземе» з молоком, приправленого «смачними» епітетами про свій передекзаменаційний стан, – і ми вже біжимо в інститут. Іспит складався з двох частин. У першій цілий потік студентів (а це десь біля сотні людей) у великій аудиторії виконували практичне завдання, причому кожному треба було розв’язати 5 задач. Нас з Миколою відвели у півпідвальне, сильно прокурене приміщення і ми взялися за роботу. Почергово студенти відпрошувалися до вбиральні, прихоплюючи з собою переписані на окремих чернетках завдання і заносили їх до нас. Ми і не сподівалися на рівень організації цього конвеєра: за 2 години нам вдалося удвох розв’язати десь по 10-12 варіантів. Розв’язки забиралися черговим «бажаючим попісяти», він же і заносив нам наступний варіант. Звісно, насамперед ми забезпечили міцний фундамент майбутньої оцінки нашим підопічним, а далі – як кому пощастило, адже для нас завдання виявилися зовсім простими – ми ж апріорі фізики. Після обіду у студентській їдальні зібралися біля аудиторії, де мав проходити власне іспит. Термінова нарада, стенограму якої на людську мову не переклав би навіть найдосвідченіший філолог, прийняла рішення йти здавати в числі перших, щоб не було позитивного фону одногрупників. Із трійці Санька планував здавати останнім. Його двоє дружбанів не надовго затрималась в аудиторії. Оскільки у них за плечима було кілька відвіданих пар, то викладач, зважаючи на слізні умовляння, подарував по «задовільно». Ніби до старту на марафон, заходити в аудиторію готувався Санько.
Раптом, коли черговий студент виходив з аудиторії, я відчув, як дві пари міцних рук схопили мене за плечі, стягнули куртку. Ще мить – і на мені бовтається явно завелика куртка Санька, якимось дивом у мене в руках опинилася залікова книжка. Уже у момент, коли я від потужного поштовху влітав у відчинені двері аудиторії, почув кинуті напівпошепки слова: «Не сци! Якщо що – хапай залікову і втікай! Він не дожене, він хромає!» Я стояв посеред величезної аудиторії і, спантеличений, озирався довкола. Викладач щось записував у журналі, підняв окуляри: «Ну що ж ви, вперше в аудиторії? Я вас на парах не пригадую. Проходьте, проходьте, давайте залікову. Ось білет, вибирайте! Ось листочки, сідайте готуйтеся пару хвилин, я тим часом ваші задачі перегляну.» – він відкрив залікову, заглянув у журнал. «О, я так і підозрював, ви в мене на жодній парі не були. Подивимось, може, ви готувалися самостійно? Талант, так би мовити!» – викладач іронічно посміхався у пишні вуса, правою рукою перебираючи листки із задачами студентів, а у лівій тримаючи люльку, яка, хоч і не диміла, але вочевидь була важливим атрибутом його повсякдення. Я витягнув білет, на автоматі почав читати питання і натренований мозок вмить перемкнувся із хвилювання на сприйняття таких знайомих і звичних фраз. «Сідайте – сідайте!» – повторив викладач. Зрозумівши, що не переживу ще кілька хвилин невизначеності, я бовкнув: «А можна я… Я одразу, без підготовки?» «Хоч би вигляд зробив, що намагаєшся щось пригадати!» – уже на «ти» перейшов професор, незадоволено похитав головою і вказав на стілець біля свого столу. «Сідай тут, – він знайшов «мою» Санькову роботу (а там я постарався, задачі розписані детально і з поясненнями). – У кого списав?» – після хвилино споглядання «шедевру» запитав професор. «Ні у кого, сам.» – я осмілів. «Говори тут мені! Добре, зараз побачимо. Читай питання білету.» Мене понесло. Я вже не думав про ситуацію, а натренований мозок будував логіку відповіді, «викопував» зі сховища формули та графіки і я, просунувшись ближче до столу, почав відповідати. Перше питання з механіки ілюстрував мимохідь зробленими малюнками, прикладами, писав виведення формул, при цьому використовуючи увесь арсенал знань, набутих за чотири з половиною роки навчання на фізматі. Люлька викладача опинилася вже в зубах, я вже бачу, що він нишпорить кишенями, мабуть, шукає сірники щоб її запалити. Збентежений, задає пару поточнюючих питань. І все це на очах завмерлої групки студентів, що готувалися до іспиту. «Якщо можна, я перейду до другого питання.» – я бачу, що трішки перебрав з тривалістю відповіді і вже розпочав приватну лекцію для викладача за рамками завдання. «Так, давайте друге. Що там у нас? Теплове випромінювання? Гаразд, слухаю.» – моя улюблена фізико-філософська тема потребувала тільки філігранного оформлення відповіді і тут я розійшовся уже не на жарт. Я далеко вийшов з тематики загальної фізики для технічного вузу і проблему ультрафіолетової катастрофи почав аналізувати з позиції її історичної ролі у виникненні і становленні квантової фізики. Професор вийшов із ступору, жестом зупинив мене: «Так, досить, вражає. І ще сильніше вражає те, що ви на заняття не ходили, у вас у заліковій до 3-го курсу самі «трійки» і ці ваші глибокі знання…» «Та я працюю, я заробляти мушу, тому на пари не ходжу, а ввечері вчуся сам за підручниками.» – я вже відверто брехав, бо бачив, що перебуваю на межі викриття. «У вас є здібності! Знаєте що? А давайте я вам задам ще додаткове питання і якщо ви справитесь – ставлю відмінно!» «Ні, що ви, яке відмінно, мені «трієчку», мені більше не треба!» – я розумів, що перебрав і намагався скоригувати враження професора. «Ну гаразд, тоді у вас «добре». Але після канікул ви знаходите мене і я вас до себе на тему на роботу беру. Якраз нова наукова тема починається, матимете який-не-який заробіток та вчитися зможете ретельніше. А там побачимо, може, ваше майбутнє – фізика? Чому «ні» з такими здібностями? Чули? Після канікул ви мене знайдете на кафедрі!» – викладач говорив і старанно вимальовував у заліковій книжці Санька перше у його студентському житті «добре». Подав руку і я, спітнілий від хвилювання, із заліковою в руках посунув до виходу з аудиторії. Ті ж руки, що заштовхували мене всередину, тепер вже витягували з дверей. Санька вихопив залікову: «Ти здурів? «Добре»? Яке «добре»? «Троєчку» тобі казали, що я тепер з цим «добре» буду робити? А як хтось щось запідозрить, або пронюхає, або хтось розповість – на хрена «добре»?» – він бігав, кричав і жестикулював з цією заліковою у руках. «Ги-ги!» – я осмілів, зрозумівши, що МЕНІ викриття не загрожує, – «Я тебе мало у відмінники не вивів, репутацію тобі заробив! Все! Ти на роботі в лабораторії на темі! Аж на пів ставки! І, тойво, з долярами зав’язуй! В науку підеш, там твоє майбутнє!» – зблідлий чомусь Санька дурнувато кліпав очима, компанія реготала, аж поки хтось не кинув: «То діло неодмінно треба обмити»…
…Я розповідав цю бувальщину професорові, описуючи деталі, які він міг реально пригадати. Напруженість на його обличчі поступово зникала, він навіть уточнював деякі моменти тих подій. Потім ми довго реготали, до нас підходили колеги і ми ділилися причиною наших веселощів. Накінець він промовив: «А знаєте, я вас довго потім розшукував. Хлопцям з університету розповів про талановитого студента, навіть обдумували, як вас перевести вчитися до них. У групі, як розпочався семестр, не знайшов, той довбень на пари так і не ходив. А потім його відрахували. Але знаєте, я тут подумав, – все ж долю вашу я відгадав? Чи може, напророчив? Ви ж фізиком стали, доктором наук! Так що я ще той мольфар! Фізичний мольфар!» – і ми удвох, тепер вже як колеги, пішли у залу слухати чергову доповідь.