Яскраві язички полум’я у каміні, викладеному з масивних кам’яних блоків, облизують уже напівобвуглені товстезні поліна букових дров. У кімнаті тепло і затишно. Усі присутні не відводять поглядів, намагаючись виокремити свою постать на екрані кольорового німецького «Telefunken», який у цей момент жваво відтворює всі найдрібніші деталі нетривіальної для родини події – недавнього весілля Ганусі та Василя.
Отець Петро, пАрох церков аж у трьох навколишніх селах, а тому персона дуже затребувана і заклопотана, поважно сидить у дбайливо підготовленому саме для нього м’якому, застеленому гуцульським лІжником фотелі перед телевізором. Навколо, зосереджено перешіптуючись, згуртувалися всі домашні та супровід отця Петра – поважного віку дяк та десь приблизно дванадцятилітній підліток, прислужник у місцевій церковці…
Цієї події чекали. Адже весілля молодят цієї гуцульської родини святкували нещодавно, у листопаді, а отже, незабаром Різдво, потім Водохреща. А вони першими у селі спромоглися не тільки зафіксувати ту подію на світлинах, але й записати в деталях на відеоплівку і процедуру викупу молодої (а так як молодий Василь був із сусіднього села, то на відео попала невеличка потасовка між парубками двох сіл), і благословення батьками та рідними на довге і щасливе життя, і гучне, веселе, багате застілля у майстерно збудованому з дерева та брезенту шатрі, що вмістило аж 300 гостей, і ще багато різного цікавого. Але основне – це була перша церемонія церковного шлюбу, зафіксована відеокамерою, і тут отець Петро постарався зі всіх сил, виклався на всі сто!
Виконуючи свою обіцянку завітати у гості до молодят, у хаті молодої, після Йорданського освячення оселі, отець Петро разом зі свитою тепер відверто насолоджувалися відтворенням того відео. Священник задоволено всміхався, від розчулення пускав скупу сльозу, жестами демонструючи враження від виконаної ним же духовної місії:
– Адииии, то навіть не скажеш, шо то наша церква! Шо майстер – то майстер той ваш камерИста! Вміє!.. Я тут як у Ватікані, не меньше! – хвалив і себе, і кінооператора отець. – То треба буде якось Єпископу показати! – потягнувся за горнятком із кавою.
На той час сюжет із церкви вже закінчився, почалися довгі й не дуже цікаві для стороннього ока кадри власне застілля. Хтось там жує, хтось випиває, хтось намагається переконати у чомусь сусіда. Новоспечений зять швиденько перемотує плівку до кінця. Відео обривається в момент, коли гості помалу починають рухатися до площадки для танців.
– То всьо, білше нема? – питає отець.
– Ще є друга касета, там всьо решта, – каже зять і майстерно міняє у відеомагнітофоні касету, перемотує нову на початок і вмикає відтворення.
– То нам вже би було треба йти, ще з десіть хат на вулици треба покропити нині. Ану я лиш би хтів подивитисі там, де молоду зав’єзуют.
Василь після кількох спроб знаходить відтинок відео, де молода вдавано «відмовляється» ставати молодицев, тричі відштовхуючи руку свекрухи, коли та намагається замотати їй хустку, як у справжньої порєдної ґаздині.
І тут…
Музика з телевізора раптово зникла, залунали якісь підозріло знайомі, але неочікувані «напівлюдські» звуки, а на екрані…Отець Петро застиг із відкритим ротом, до якого якраз підносив каву, щоб сьорбнути. Усі на мить також завмерли…
…У наш час організувати весілля настільки просто, що аж нецікаво. Бо якщо у тебе є гроші, то ти замовляєш ресторан, замовляєш стіл, меню, тебе не обходить, звідки беруться продукти. Навчений тамада намагатиметься догодити кожному з гостей (бо то його гонорар), наввипередки пропонують свої послуги музики і фото- та відеооператори, майстерність яких та можливості сучасних різних там штучних інтєлєктів дозволяють навіть поправити щось у відеозвіті про весілля, аж до того, щоб зробити ангелом тещу в очах зятя, який дивитиметься те відео років так через пітнаціть.
Але тоді, на початку дев’яностих…
Різні підприємливі хлопці купляли беушні відеомагнітофони і на всю котушку крутили спраглим до заборонених до того часу совіцькою владою кіношедеврів західного кінопрому найрізноманітнішої тематики. А коли вже людей почали потроху випускати подивитися світ, то майже кожен ґоноровий ґазда, що з молодших, захотів і собі таку забавку мати вдома.
Але щоб самому знімати кіно – о, то задоволення дороге, за добру відеокамеру давали машину!
Але Василевому майбутньому шваґрові Ігореві пощастило: його хресна рік до того літала до вуйка в Канаду як посланець великої і згуртованої родини, що дуже скучила за вуйком-канадійцем-мільйонером (хоч 80 процентів родини ніколи не бачили його навіть на фото), і понавозила звідти різного барахла, яке потім довго і зі скандалами ділила між родиною.
Ігорови впалося найбільше – хресна своїх дітей не мала, Ігора взяла як за свого і тому подарувала йому величезних габаритів відеокамеру, яку вуйко в Канаді, купивши під настрій, так і не використовував та віддав їй при від’їзді.
– Не має хлопець роботи, троха сі навчит знімати і буде мати яку копійку на тих кінах, – пояснювала родині.
Тож питання про те, на кому вчитися, відпало саме по собі – сестра Гануська виходила заміж, і Ігор мусив би знімати, навіть якби того не хотів.
– Ти лишинь тойво, касєту добру купи. То є, на базарі в Косові, лиш дивисі, аби тобі якесь г.. не підсунули, бери лишинь запечатану, добре аби «Соні» або «Панасонік», щось ліпше бери, – напоучував з інтонацією професіонала Ігор Василя, коли той поточнював із ним усі деталі майбутньої зйомки.
Запрошуючи на весілля, усіх гостей просили не запізнюватися, бо «буде камерИста», хоча деякі гості «з міста», не зовсім розуміючи значення слова, подумали, що співатиме камерний хор чи гратиме камерний оркестр, не менше.
На весіллі Ігор знімав усе підряд. Жодна, навіть найменша, найнезначніша подія не могла сховатися від його пильного операторського ока.
У кадр попали навіть такі делікатні речі, як той другий дружба потягнув за палатку не свою дружку, а першу; як дідо молодої, ще той старий ловелас, тихенько щипав за коліно свашину сестру; як молодші хлопці під курткою виносили за ворота самогонку і закуску для братви, що з танців завернула «під вісілє».
А найбільше новоспечений оператор захопився власне святковим столом – жодна чарчина не була випита без пильного ока його об’єктива. А зважаючи на те, що перед тим він уже зафільмував «дошлюбні» процеси та сам шлюб у церкві, то коли справа на весіллі наблизилася до завершення, касета несподівано закінчилася!
Це могло стати крахом його майбутньої кіношної кар’єри і позором перед усією родиною.
Треба було шукати вихід.
Оглянувшись довкола, побачив, що на весіллі, вже добряче напідпитку, гуляє його знайомий із сусіднього села, який мав би бути в курсі справи, де взяти чисту відеокасету о другій годині ночі, бо він сам крутить ті кіна у сільському клубі.
Вивівши його з палатки, із тремтінням у голосі Ігор розповів про свою халепу. Той довго не замислювався – він приїхав на весілля на машині, он стоїть під грушкою, там у нього в багажнику того барахла… Ну, не зовсім нові касети, але можна записати поверх, не проблема. Метнувся до авто, і вже через хвилю в Ігоревій камері тихесенько крутилася свіжа касета, навіки фіксуючи завершення весілля.
…За секунду стало зрозуміло, що звуки з телевізора лунали не по-нашенськи і з перебільшенням німецькою відтворювали пристрасні емоції жанру-про-який-вголос-не-кажуть, а пара акторів на екрані, одягнених не зовсім пристойно, тобто зовсім не одягнених, аж ніяк своїми діями не нагадували передовиків виробництва з індустріальних фільмів радянської епохи.
Першою оговталась теща, що зі словами: «О матко Божа!» – схопилася за голову і притьом вибігла з кімнати.
Стара прабаба, яка досі мирно дрімала на стільчику біля каміна, прокинулася і, мружачись на екран, пробувала вловити якусь логіку в побаченому хитросплетінні тіл.
Малий служник із церкви випустив із рук найдорожче, що йому довірили, – скриньку з пожертвами.
Дяк підскочив зі стільця і вже не сідав.
Молода ґаздиня завела якийсь вигук, що віддалено нагадував «Ой», але був такий протяжний, що здавалося, не матиме завершення.
Василь, намагаючись врятувати ситуацію, упустив із рук пульт, і той закотився далеко під стіл, куди Василь пірнув і тепер тремтячими руками намагався його схопити та вимкнути той клятий «відік».
Але буквально через кілька секунд весілля знову повернулося на екран. Ґаздині своїм ладканням супроводжували зав’язування молодої:
Ой під плотом, рівно з плотом,
Росла чечеричка,
Вчора була дівчиночка,
Тепер молодичка.
Вчора була дівчиночка,
Биндочка леліла,
А сьогодні молодичка,
Вже хусточка біла!
Усі в кімнаті сиділи мовчки й не дивилися один на одного, а тільки на екран.
Щойно молода у відео почала перетанцьовувати з дружками, Василь, від гріха подалі, вимкнув телевізор – а раптом касета не закінчується весіллям? Там в оператора могло залишитися трохи плівки, вони до кінця самі ще не переглядали. Цю касету вперше ввімкнули саме сьогодні.
…Отець Петро крякнув, підвівся з фотелю, поправив скуфію на голові. Витер тильною стороною долоні вологі очі:
– Та файне вісілє, як нє! І я там файний! Як у Ватикані, не менше, – повторився. – Ну, а то, там на касеті – що зробиш, то також життЄ! Життє вно таке, різне буває!
І повів свою свиту кропити ще ті десіть хат.