Мій Михайлик, спершись на високий, не по росту йому, держак граблів, примруживши очі, напружено міркував. Задача, особливо для усного розв’язування, виявилася не з легких. Поряд, через межу, на сусідньому городі майже в аналогічній позі, тільки з косою в руках, замислившись, не випускаючи з рота товстенної ядучої самокрутки, щось бурмотів собі під ніс сусід Василь, сорокап’ятирічний чолов’яга, зовнішність якого аж ніяк не натякала на його академічне минуле. Я прислухався, намагаючись розібрати зміст і логіку його монологу, що із внутрішнього проривався у послідовність нечисленних, але все ж якось логічно пов’язаних фрагментарних фраз…
Того літа Михайлик якраз закінчив навчання у початковій школі і рішення сімейної ради було одностайним – тільки гімназія! А оскільки туди не беруть кого попало, то дитину очікує неабияке як на його вік випробовування – необхідно скласти вступний іспит, математична частина якого – п’ять складнющих задач, майже олімпіадних. Бо конкурс, бо відбір, бо хлопців більше, аніж дівчат (а там паритет, конкурс окремий)! Отже, замість початку безтурботних канікул – інтенсивна підготовка («Потім відпочинеш, пограєшся – після вступу!») Ми склали стратегічний план і розпочали працювати. А оскільки тато кандидат фізико-математичних наук і щось трохи петрає навіть у шкільних задачах, то про альтернативу татовому репетиторству навіть не задумувалися.
А ви, шановні вчителі, знаєте, з яким контингентом найважче працювати індивідуально? Звісно ж, з власними дітьми. Зранку – «ще не виспався», «не доснідав», «стомлений після вчорашніх надцяти задач про велосипедистів і пішоходів», «давай відкладемо на вечір», «мені треба в душ»… Ввечері – «вже стомився», «маю зробити українську», улюблена передача у телевізорі (мобілок ще не було!). Тому доводиться вчити, як то кажуть, на ходу. Та й у самого домашнього «репетитора» буденних справ вистачає. От і того року – трава на городі в мами завдяки дощовій весні «вигуділа» в пояс і зволікати з косовицею – собі гірше, важкі стебла соковитої зелені вляжуться за першого ж пристойного вітру і тоді приємний свист коси, що підтинає стрункі стебла, заміниться на виснажливе «сапання» косою покрученої, прибитої до землі паші. Ми з Михайликом вирішили поєднати ці дві такі нагальні, але діаметрально протилежні за сенсом справи. Я косив траву, а Михайлик граблями поряд намагався розтягнути важкі покоси, щоб на сонечку вони швидше просихали. І паралельно – усно розв’язували арифметичні задачі, які я формулював «на ходу». Поряд мамин сусід Василь косив свою ділянку і, не добившись від мене відповіді на ініціативу поговорити про політику чи футбол (ми ж то розв’язували задачі, нам ніколи!), почав прислухатися до нашої розмови…
… Перша наша задача, запланована на той день, стосувалася «спільної роботи». Я придумував: «Перший землекоп викопає канаву за шість годин. Другий цю ж канаву подолає за вісім годин. За скільки часу цю ж канаву викопають землекопи, якщо вони працюватимуть разом?» Майбутній гімназист почав рахувати. Василь також: «Ну… То не так просто! То якби дали копати каждому по пів рова, але оден зрання, а другий пополудни, то мож рахувати… Тааак… Той зраннє пів рова вікопає за три години і піде собі. Тому лишитсі пів, то він, як не буде лінивий, то за штири. То канаву вікопают за сім годин. Але то вни двоє разом будут копати? Каждий буде ввілєти, аби не вікопати білше, ніж другий. І курити будут білше, бо я, як маю з ким покурити, куру на пів пачки за день білше. Ну і треба знати, як вни два в тому рові розмістєтсі. Аби не заваджєти оден другому. Нє, то так не порахуєш. Я би казов, що то треба рів поділити по пів – і каждий най копає своє! Інакше навіть побитися можут!» – оприлюднив Василь свою версію розв’язку. Михайлик до того часу вже розв’язав задачу і, на моє прохання, детально її пояснював. Василь дослухався, а коли я підтвердив правильність розв’язку, зареготав і прокоментував на кшталт: «Так не буде ніколи, можете спробувати!», але значно «мальовничіше» і в немилозвучній для дитячих вух лексичній оболонці.
Ми з малим зробили вигляд, що не розчули Василевих «компліментів» і взялися за нову тему – відсотки! О, то ще той квест, вчителі знають! Моя нова задача була сформульована вже з урахуванням також зацікавленості мого нового «учня»: «Бабуся Марійка до Великодніх свят вигнала три літра самогону, у якому було 60 відсотків спирту, а решта – вода. Скільки води потрібно додати, щоб вийшла нормальна сорокапроцентна горілка?» Михайлик посміхнувся, зрозумівши мій «підступ» з Василем, бо сусідові міркування стосовно попередньої задачі йому вже сподобалися і він очікував на продовження вистави. Василь в цей час зосереджено косив, беручи двометрову «ручку» і щось мурмотів під ніс, бо цигарка підстрибувала в роті. Михайлик почав міркувати, роблячи поширену і властиву для розв’язку цього типу задач помилку – не врахував воду, що вже була у розчині. Я майже розсердився і вигукнув: «Михайле, не видумуй, не вгадуй! Рахуй!» І тут Василь ніби прокинувся: «Шо там рахувати! Рахувати він тут буде! ТО ПРОБУВАТИ ТРЕБА!»
Завіса!
PS/ Всі дійові особи, згадані у дописі, є вигаданими, ситуація також! Але девіз: «Що там рахувати, пробувати треба» – неодноразово виручав нас у непростих життєвих математиках. Чи не так?