Ми, стомлені і напівсонні, сиділи в авто, що зупинилося на в’їзному світлофорі перед територією контрольно-пропускного пункту в напрямку України. Стомлені, вже майже не розмовляли. Навколо – нікого: ні машин, ні людей. Всі четверо озиралися довкола, шукаючи очима того дядька (мабуть, прикордонника чи кого там ще), що вже хвилин десять не пропускав нашу машину, здавалося, без будь-якої на те причини. Десь метрів за 250 через осінню мряку виднілися споруди пропускного пункту, майже порожні, за винятком однієї-двох машин на кожному з пропускних «пасів». Світлофор був байдужий до наших потреб якнайшвидше перетнути кордон чи хоча б дістатися вбиралень, бо щедре частування колег-поляків перед самим виїздом із Ряшева все наполегливіше нагадувало про себе природними потребами…
…Та поїздка була цікавою і продуктивною. Два дні, проведені в університеті-партнері у польському Ряшеві, виявилися надзвичайно насиченими: зустрічі, перемовини, екскурсії і, як це зазвичай буває, дружні посиденьки за обідами та вечерею. Обговорили все, що планували, і додому виїхали далеко по обіді, тож квапилися, щоб завидна дістатися кордону. В авто – четверо професорів: двоє фізиків та двоє істориків. До Ряшева добиралися окремо, різними групами: хтось з Івано-Франківська автобусом, хтось заїхав на зворотному шляху з Кракова, але Василева машина виявилася найзручнішим варіантом, щоб разом повернутися додому…
…Я з Ігорем, принишклий, сидів позаду водія. Василь уже явно дратувався: то заводив, то глушив двигун, промивав лобове скло, для чогось час від часу вмикав «аварійку» — мабуть, щоб привернути увагу когось, кого ми не бачили. Скляна прикордонна «будка» за десяток метрів за світлофором просвічувалася наскрізь і виглядала «нежилою».
– Може, то у них світлофор заклинило? – озвався Ігор. – Там же нікого немає.
– Та ми так можемо до ранку чекати. Я зараз трісну. Пиво було явно зайве, але ж, курде, смачне! – спародіював Сергій улюблену манеру поляків висловлювати емоції.
Я також був не проти «пройтися» від машини, але поблизу ніяких затишних кущиків не було видно.
– Може, поїхали? – з надією у голосі я висловив думку, що вже давно висіла у повітрі.
Василь для впевненості смачно вилаявся, запустив двигун, і ми рвонули до омріяної будівлі…
…Я досі не можу збагнути, звідки взявся той прикордонник. Ховатися йому було ніде, і коли високий симпатичний хлопець у формі вигулькнув перед машиною буквально за кілька метрів після того, як ми рушили, це сприйнялося як грім серед ясного неба. Василь різко загальмував і, як тільки прикордонник наблизився до водійського місця, опустив вікно і дуже доброю польською мовою, не очікуючи запитань, почав пояснювати:
– Dzień dobry! Jesteśmy profesorami z Uniwersytetu Przykarpackiego. Jest nas dwóch historyków i dwóch fizyków. Wracamy do domu i bardzo się spieszymy. Odwiedziliśmy naszych kolegów з Uniwersytetu Rzeszowskiego, współpraca układa się świetnie!
Василь намагався ошелешити прикордонника, щоб у того навіть не виникло думки засумніватися у важливості нашої подорожі. Той вислухав спокійно, без емоцій, потім нахилився до вікна, оглянув нас і з легкою іронією промовив:
– Bardzo się cieszę z wizyty szanownych panów profesorów. Jeszcze bardziej cieszy mnie tak owocna współpraca. Ale jak to się stało, że pan profesor nie nauczył się wszystkich trzech kolorów sygnalizacji świetlnej?
PS/ Події і персонажі майже вигадані і відбулося це у ті добрі і милі часи, коли ми вільно їздили за кордон, на спулпрацу!
лютий, 2026