Напруженість моменту зашкалювала. Старий, пошрамований, майже метровий Щупак, піднявши над плесом самі тільки очі і тупе рило, наче алігатор, нерухомо спостерігав за найменшими порухами трьох рибалок, що оточили його таку зручну засаду під широченним і густим вербовим кущем, коріння якого слугувало йому прихистком вже, мабуть, не один рік. Сьогодні він, досвідчений мисливець на карасиків, підуствичок та верхоплавок, сам виявився загнаним у пастку: позаду глуха печера, заросла вербовим корінням, просто перед ним – густі вічка сітки рибальського «сака», дуга якого впиралася у мулисте дно, марнуючи шанси Щупака прослизнути знизу. Двоє рибалок у квітчатих трусах-сімейках, із здоровенними дрючками-«бовтами» у руках, якими вони активно збивали поверхню води, зводили нанівець шанси Щупака на порятунок. Це був фінал. Мабуть, вже сьогодні ввечері він завершить своє славне, сповнене пригод життя на пательні, адже наадреналінені рибалки вже аж трусилися від передчуття того потужнього, останнього ривка і удару в сітку кількакілограмового зубатого трофею. Не всім щастить заскочити такий улов!..
…Той день, загалом, обіцяв бути тривіальним для славетньої трійці сільських інтєліґєнтів – Михайла, Степана та Кузьміна. Чому я їх так іронічно називаю «сільські інтєліґєнти»? А це не іронія, просто вони із сім’ями майже одночасно поселилися у спеціально збудованому в центрі села, біля клубу, двоповерховому, на чотири квартири будиночку «для сімей молодих спеціалістів». Потрапили сюди тривіально, за розподілом після завершення навчання в інститутах, тому і за віком всі три були майже ровесниками. Михайла, мого татка, наймолодшого, несподівано для нього і мами, з якою разом були направлені на роботу вчителями математики, майже одразу призначили директором досить таки великої, як для села, школи. Степан разом із дружиною викладали у цій школі відповідно фізкультуру та музику, а Кузьмін (це не ім’я, як насправді його звали – я не запам’ятав, здається, що також Михайло, але всі кликали «Кузьміном») – єдиний і незамінний в околиці сільський ветеринар. І ось ця строката за професією, але об’єднана і солідарна у своїх захопленнях трійця майже відразу стала такою собі веселою і нерозлучною поза роботою «бригадою», кожен із членів якої вважав вільний час, проведений поза цією компанією, безповоротно втраченим.
Будиночок жив своїм буденним життям, що вимагало тісного спілкування всіх його мешканців – чоловіків, жінок, дітей. Спільне подвір’я, на якому кожна сім’я розкопала собі по грядочці «на цибульку», у кожного малесенький хлівець з курочками-гусочками-качечками (о, того набундюченого Кузьмінового індика, що перевернув мене серед подвір’я, бо його роздратував мій червоний комбінезончик, я запам’ятав на все життя!), спільні коридорчики, куди можна було вийти погратися нам, дітям. Жінки нерідко збиралися попліткувати і пожалітися одна одній на «тих батярів, що вже десь звіялися» і, вочевидь, допізна будуть разом соватися у лісі, на річці, стадіоні чи засядуть у місцевій «чайній» пробувати принесені Кузьміном і зтушковані на кухні тої чайної бичачі яйця, які Кузьмін роздобув, каструючи бичків на колгоспній фермі. Ну а коли нарешті хлопці спочатку гучною, але біля дверей будинку вже притихлою компанією доберуться додому, нерідко напідпитку, то розійдуться не одразу, а заходитимуть у кожну квартиру по черзі всією трійцею і «задобрюватимуть» дружину господаря, розповідаючи різні байки і прибріхуючи причини своєї відсутності допізна. Допомагало це мало, переважно жінки своїх благовірних з квартири «рятувати друга» вже не відпускали і останній у цій черзі, що перманентно і справедливо змінювалася, понуро йшов «здаватися» на милість дружини сам. Нерідко вечорами трійця гуртувалася в коридорі біля мого діда Івана, який переїхав до нас і, за згодою сусідів, у загальному коридорі розташував свій столярський верстак та різноманітний інструмент, а вечорами, гимблюючи дошку, розповідав молодим «ґаздам» різні цікаві оповідки, нерідко присмачуючи їх такими пікантними деталями, що хлопці реготали аж до болю в животах, а мама, зачувши, вибігала з кімнати і сварила старого, як «йому не соромно таким «пацанюгам» такі сороміцькі речі розповідати». Дідо пройшов війну, але репертуар його театру одного артиста швидше був би тепер зацінений любителями стендапу, про який тоді ще і не здогадувалися. Ще той оповідач був!
У нашої славної трійці навіть була своя оригінальна система оповіщення, своя система сигналів, бідна, але ефективна абетка якої визначалася кількостю та силою «стуків» об стінку. Найбільше вони любили рибалити, і якщо дозволяв вільний час та погода, то їх безпомилково можна було знайди десь на плесі чи біля кущика біля берега невеличкої, але на той час ще не потроєної викидами нафтопереробного заводу річки, що аж кишіла живністю. Додому вони нерідко тягнули нічогенький такий улов, тоді у них виникав наступний квест: котра із дружин у найкращому настрої і її можна вмовити поділитися кухнею щоб почистити і посмажити рибу чи зварити з неї смачнющу юшку. Кухня після їхніх кулінарних вправ вимагала таки ґрунтовного прибирання, тому молоді жінки не дуже охоче допускали рибалок у свої володіння, одначе в результаті майже завжди родини збиралися разом біля дідового верстака і допізна частувалися смаколиками. Моя мама одного разу, коли була злюща на тата, бо той пішов у вихідний з дому ще зранку, а повернувся вже затемна, не дозволяла скористатися своїм найбільшим баняком, у якому чоловіки хотіли зварити ціле відро наловлених раків. Ніякі вмовляння не діяли, тоді Кузьмін висипав оте відро раків на підлогу кухні, мама з вереском вистрибнула на стіл, раки повзали підлогою, мені було дуже весело, я сидів на дупі поміж тих раків, вони шаруділи клешнями по дерев’яних дошках – зі свого досвіду у чотирирічному віці я вже знав, якою смачною є ракова шийка чи мясце з розтрощеної татком клешні (а пригостять неодмінно)! (Раки позбирали, отримавши шантажем згоду мами на використання баняка!) Степан жив на другому поверсі і балкон його квартири, розташований з південного, сонячного боку, став відмінним місцем для сушіння тараньки – нанизана гірляндами мілка, добре посолена риба манила погляд, викликала миттєво бажання вгризтися зубами у пахучу тушку карасика чи ковблика. Молодша сестричка вибігала у двір і репетувала, піднявши голову і мружачи око: «Степане! Степане, дай тараньку!» Степан відривав пару рибин зі шнурка і кидав нам, дітлахам, у двір. Ах, ото розповідаю вам, а слинка тече! Як було смачно!
Так от, того дня на короткій нараді Степан доповів обстановку: Щупак (я називаю його з великої букви, з пошани), за яким вони полюють з весни і який не піддається на жодні їхні способи, все ще на місці, під тим самим кущем, сидить у засаді. Можна брати! Михайло проїхав з райвно і вже до вечора вільний, хіба що Кузьмін дорогою забіжить провідати свою постійну «пацієнтку», корову, яка вже за мірками коров’ячого віку своє віджила, але ґазда ніяк не наважувався на «ефтаназію». На тому і порішили. Мене взяли з собою «носити штани».
…Ми стояли на березі, пильно дивилися у темну воду печери, де сидів Щупак. Чекали Кузьміна, бо рівних йому у володінні саком, вмінні вчасно його висмикнути і підсікти у сітку навіть найшвидшу рибу годі шукати. Нарешті Кузьмін, матюкаючись і нарікаючи на впертого діда, на ходу розстібнув штани, роздягнувся і рибалки, озброєні саком і бовтами, розпочали повільний, але впертий наступ на чи не найбрутальнішого у своїй рибальській кар’єрі суперника. Я затамував погляд, просто застиг на протилежному березі. Я вже також побачив того щупака, вирізняв навіть його очі, хоча спочатку велетенська чорна голова видавалася мені за якусь ковіньку. І тут, коли по напруженні спини Кузьміна стало зрозуміло, що ось зараз буде вирішальна атака, коли бовти запрацювали з подвійною інтенсивністю, з берега, з за куща, пролунало доленосне: «Кузьміне, Кузьміне! А корова тойво…Такой не встає… Роби щось!». Кузьмін з несподіванки шарпнувся, а для досвідченого Щупака того було більш ніж достатньо – він рванув зусиллями всіх своїх плавників, змахнув потужним хвостом і на моїх очах величезна щуча тушка перелетіла через дужку сака! Ніби торпеда, пірнув під воду і зник з виду очманілих рибалок. Всі мовчали, навіть дідо, що вийшов з за куща і безпомічно кліпав очима. Тільки Кузьмін, за якусь мить, плюхнув держак сака на поверхню води, недобре глянув на діда і прорік: «Та доріж ти вже її на…й… Най сі не мучит!»
А ви кажете – доля! Той славетний Щупак ще багато років плавав собі плесами, полював, насолоджувався свободою і згадував… Діда згадував. І його корову! Бо якби не дідова корова… Хай вона спочиває у своєму коров’ячому раю!
Світлій пам’яті мого тата Михайла присвячується.