На світанку Васька звично поверталася додому, ретельно вибираючи відносно суху місцину для кожної своєї лапки, через що її траєкторія слідування протоптаною людськими чобітьми та лапками тваринок садовою стежкою вимальовувалась, на здоровий погляд, абсолютно ірраціональною. Бурхлива березнева ніч та приємна втома, що відкликалася у всіх еластичних м’язах котячого організму, ще не повністю заглушили той загадковий і хвилюючий поклик весни, що вже кілька діб поспіль не давав Васьці спокійно ніжитися на улюбленій старій діда Михайла кролячій шапці, куди ще малим, миршавим, худим, голодним, занедбаним, нікому у цьому світі не потрібним і кимось залишеним помирати кошеням вклали такі добрі, чуйні, теплі руки баби Миросі. Знайшла вона Ваську тільки завдяки ледь чутному тонесенькому писку, що лунав з борозни свіжозораного поля. Невдовзі Васька із нещасного, занедбаного створіння перетворилася у граційну кішку з королівською поставою та смолянисто-чорною оксамитовою шубкою; її смарагдові очі, мружачись, годинами спостерігали за щоденними клопотами «її людей» і навіть тепер цю імпровізовану лежанку біля кахельної печі вона вважала своїм маленьким всесвітом спокою, безпеки, свого котячого маленького щастя.
Вікно в кімнаті спалахнуло яскравим світлом у передсвітанковій пітьмі, «її люди» прокинулися і вже збираються поратися біля худоби, розпалювати піч, готувати сніданок. Васька, була готова стрімголов ринути до дверей і нагадати людям, що її нічна прогулянка цього разу аж ніяк не була пов’язана з полюванням на мишей, а в животі аж бурчало від голоду, а отже, потрібно випросити на сніданок чогось смачненького. Та раптом зупинилася, почала ловити носиком холодне, ще майже морозне повітря, весняний присмак якого у її котячій пам’яті розбудив ледь вловимий і малозрозумілий спогад, що навіював відчуття непевності та тривоги. Йти додому перехотілося, вона зволікала, підходила ближче до хати і поверталася кілька кроків назад. Зрештою, Васька зловить той дражливий і такий рідний запах теплого, свіжовидоєного, з шумкою молочка і притьом побіжить до своєї миски. Забувши вчергове, що прийшов березень, а в березні все змінюється. І чомусь так дивно поводяться «її люди»…
… Все почалося в ту мить, коли баба Мирося, повертаючись одного пізньоосіннього дня з поля, де завершувала свої городні справи, натрапила на оте малесеньке кошеня, що вже ледь рухалося від голоду, холоду і втоми і принесла його в кишені фартуха додому, дорогою зігріваючи теплими долонями та своїм диханням. Вдома хутко розпочалися рятівні процедури: викупала у теплій воді з коцьолка, обсушила чистою ганчіркою, розбавила густе коров’яче молоко кип’яченою водою та нагодувала з піпетки, загорнула у свою шерстяну хустку та вклала грітися у стару Михайлову шапку в куточку біля печі. За тими процедурами баба Мирося мимоходом перевернула кошеня, поглянула на низ животика. «Кітка! Добре, що кітка! Бо тоті коти ніц не тримаютсі хати! А ця ще й троха миші розжене, бо вже так в коморі обнагліли, що ну! Та й шкода, пропаде мале, а то є жива душє, то Боже створіннє!» – казала Михайлові, коли той прийшов з роботи і спідлоба, проте лагідно розглядав ту сплячу чергову «живу душу», яку Мирося з жалю прихистила у їхній домівці. Ще й кличку одразу придумав! Чомусь маля асоціювалося у нього з «Василем», ну а що дівчинка, то най буде «Васька». Так Васька і прижилася у хаті та стала повноправним членом родини, де у кожного була своя роль і своє місце.
Ідилія дала тріщину одного весняного ранку, коли милозвучний пташиний спів надворі був нагло обірваний істеричним вереском сусідки, яка «знов не додивиласі» за своєю кішкою і та принесла врешті чергове трійко кошенят, а для родини то є черговий квест на тему «де тото діти?» Баба Мирося, згадавши, що її Васька невдовзі також досягне свого фертильного віку, вирішила раз і назавжди розв’язати питання «кошачої контрацепції». Щоб ви, шановні, розуміли і не задавали дурних питань та не давали безглузді поради, нагадаю, що у «колгоспні» часи у селі звернутися до ветеринара з проханням позбавити кішку дітородних функцій означало ввести його у довготривалий ступор і моментальне протрезвіння (а цього допускати категорично не можна); навіть для великої рогатої худоби основним терапевтичним рецептом слугувала фраза: «Дорізати треба…», «честі» позбавитись причандал удостоювалися лише хіба свині чи бички. У ветеринарних аптеках того часу про чарівні таблетки проти котячої «охоти» також ніхто ні слухом. Потрібен був консиліум! І баба Мирося його негайно зібрала: почувши її з сусідкою голосну полеміку, з дворів повиповзали газдині десь із пів вулиці, а вловивши тематику зібрання, розпочали тривалу та галасливу дискусію (куди там проблема холодного термоядерного синтезу). Пропозиції, що лунали від опоненток, в основному будувалися на неприйнятному для баби Миросі варіанті усунення наслідків «непристойної поведінки» кішок («…і то чим швидше, тим краще, поки ще сліпі…»). Миросине добре серце навпаки, спонукало рятувати кожне знедолене цуценя чи кошеня, яке траплялося на очі, а однієї зими баба Мирося навіть прихистила невдаху-лелеку, що не зміг відлетіти у вирій через зламане крило – підлікувала, відгодувала, а навесні відпустила «до своїх». І ось вже коли майже розтопилася надія почути щось притомне, слово взяла Миросина сестра Марта і розпочала «мислити логічно», але «від протилежного»: «Дивітсі, як корова ківна, то мені ще мама казали, що не мож її бити по писку. Бо скєне телє. Ну а кітка що, не то саме? Чим сі відрізніє? Лиш як зачинає нєвкати, гі би здуріла і такати з хати до котів, то тре легонько, я не кажу фист, лигонько, каждий день вібити ї по морді. І будеш мати спокій на ціле літо! А потому навесні знов! Не бійсі, ніц ї не буде! Одна з Закровець на базарі казала, що так робит ціле життє і має з котами чисту годину!» – після такої аргументованої заяви «бабосимпозіум» почав потихеньку розповзатися, а окрилена, хоча і з суперечливими емоціями баба Мирося пішла собі до хати ловити нещасну Ваську.
…У здоровій котячій голівці ці «нововведення» у побут маленької котячо-людської спільноти аж ніяк не вкладалися. За пару років вже навіть вибудувався причинно-наслідковий зв’язок «весна – бита морда» (причому нізащо, нічого не розбила, не вкрала зі столу), який аж ніяк не міг вивести котячу логіку на кінцеву мету екзекуції. Підсвідомо, Васька вже навіть почала вибудовувати асоціативно-зумовлений ланцюжок подій «прийшла зранку – зловили – натовкли пику – погладили – нагодували – можна вкладатися спати до наступного вечора». Але – о диво – метод працював і Васька жодного разу за кілька років не привела кошенят, незважаючи на свої не зовсім пристойні березневі походеньки, що характеризувалися дідовим лагідно-осуджуючим: «Ти, лярво якась! Ади, як ї с віхудла з тої любови». Васька теж змирилася з такою долею і вже навіть не ображалася. Певно, так влаштований світ!
Але того разу… Дідо Михайло на роботу зранку не пішов, напоїв худобу і, вмившись на вулиці, зайшов до хати снідати. Городньої роботи ще не планувалося і він мав добрий настрій в очікуванні цілого дня у своїй майстерні за улюбленою столяркою. Баба Мирося якраз завершила «ранкові протизаплідні процедури» з Ваською; та стрибнула з її рук і попрямувала до своєї миски снідати. І тут Михайло, під настрій, зробив те, чого ще не робив ніколи. Він підняв Ваську з підлоги на руки, щоб погладити. І … застиг! А потім вибухнув таким громовим і тривалим реготом, що баба Мирося вже почала хвилюватися за його психіку. Говорити Михайло не міг, він тільки тицяв пальцем, вказуючи десь між Васьчині задні ноги! А дивитись там було на що! Бо там було незаперечне пояснення механізму успішного функціонування застосовуваного до Васьки контрацепційного методу – там крізь шерсть виглядали здорові і блискучі, вибачте мені за натуралізм, котячі яйця! Васьчина гідність була врятована! І навіть кличку не міняли!
Але мова навіть не про Ваську. Це нам, пацани, мораль. Якщо хочете, майже філософія! Отже, маєш яйця і про те ніхто не здогадується – будеш битий по морді. Іноді навіть досить боляче! Робіть висновки…
PS/ Як ви вже звикли, всі персонажі, імена і події не мають реальних прототипів. Крім Васьки! Васька був, і все, що з ним сталося – чистісінька правда.