Ось як зустрінеш когось знайомого з дитинства, але вже майже забутого у мереживі років, подій і турбот, а підсвідомість раз, – і викличе у яскраве світло споминів зовсім несподіваний сюжет реальної події, якій колись не надавав якогось вагомого значення. А воно бач, десь дрімало, очікувало свого часу. Все це складна гра нашого розуму, якому властиво без нашого на те бажання вирішувати, який саме з вибриків нашого життя витягнути на світло, заново яскраво розмалювати, наповнити звуками, оживити запахи, загострити відчуття, занурити у минуле, часом, повернути аж у дитинство. Ось так і зі мною сьогодні. З вікна авто побачив свого колишнього однокласника, з яким, загалом, крім одного випадку, мене нічого не пов’язувало ні у школі, ні потім у житті. Хіба іноді при зустрічі перекидалися парою-трійкою стандартних фраз, хоча завжди привітно і з приємністю. А тут привітався і згадалося…
-Трам-там-та-там, трам-та-та-та-татам! – звуки мого дитячого сопрано віддалено нагадували мелодію десь-колись почутого похоронного маршу. Траурна процесія, ковзаючись на слизькій, розмоклій після вчорашнього дощу стежині, впевнено наближалася до місця майбутнього погребіння. В останню путь усопшу супроводжувало також депресивне вороняче каркання, що лунало з по-осінньому майже голих крон придорожніх верболозів…
Той день для нас, другокласників, аж ніяк не обіцяв стати особливо знаменним. День як кожен день у школі. Як завше, швидка пробіжка до школи (наскільки це можливо дорогою, на якій ноги занурюються аж по кісточки у липку осінню багнюку, треба «йти краєчком», і не намагатися вирвати руку від мами та на ходу виміряти глибину болотного чиру), де тебе зустрічає ялинкова алея, вздовж якої директор наказав розмістити довгі залізні корита, у яких обов’язково потрібно помити взуття (вода після кількох таких процедур радше нагадує ту ж багнюку, але мити треба, бо інакше все опиниться на шкільних підлогах), потім дзвінок-урок-перерва (і так аж чотири! рази) і, нарешті, група продовженого дня! Віддати дитину на групу – чи не єдина можливість для наших заклопотаних батьків однозначно вирішити питання нашого місцеперебування після уроків аж до їх повернення з роботи.
Наші вихователі довго вирішували, чи відпускати нас після обіду на прогулянку «дихати свіжим повітрям», адже місце нашого щоденного променаду – Сьострин сад (його історична та така дивна назва – окрема історія), – після вчорашнього дощу мало нагадувало облаштовану лавочками, тренажерами, штучним покриттям чи волейбольним майданчиком площадку для відпочинку і рухливих ігор сучасної школи. Але ми свій Сьострин сад страшенно любили і на його схилах, під кронами старих трухлявих яблунь знаходили собі розвагу і заняття «до душі» будь якої пори року. Взимку сад перетворювався на суцільну ковзанку і ми зранку разом з портфелями тягнули до школи дерев’яні лижі, сани чи навіть шмат брезенту, спеціально взували кирзові чоботи, бо їх гумова підошва відмінно ковзає на відполірованій школярськими портфелями і штанами ковзанці. Восени дружно воювали з місцевими неприхітливими любителями оковитої, які називали нестиглі кислі яблучка «підчеревиною», що годилася на пристойну закуску, а «ті дітваки, як прийдут до школи, обнесут всьо з листєм, а тут людим закусити нема чим». Навесні, з першими весняними днями, школярі отримували в садочку такі необхідні для молодих організмів дози вітаміну «Д», благо, що деякі вчителі погожої днини могли навіть дозволити собі провести там урок. Хтось знаходив тут зручне, приховане від воєнрука Володимира Борисовича місце для викурювання першої у житті цигарки, а хтось, знову ж вперше, саме там відчув солодкий смак цнотливих дівочих губ однокласниці, коли удвох заховалися від усього світу під час нецікавого уроку. Ех, про це також неодмінно треба колись написати, але нехай колись. А тоді… Тоді вихователі все ж прийняли доленосне і сміливе рішення – випустити нас на годинку, строго звелівши гратися тільки на забетонованих доріжках шкільного подвір’я. Але хто ж послухається? Хіба що я! Так, я виростав з бабою-дідом, виховувався у вчительській сім’ї і був приреченим бути чемним, не підводити маму, слухатися її колег-вчителів, тим паче, що кожен мій вибрик (я це розумів!) моментально добрі люди доносили мамі, ну і таке! Про це тепер не будемо, важливо, що моя репутація у 2-му класі – чемна і слухняна дитина. І от цій дитині, цьому зразку «справжнього радянського школяра» раптом стало невимовно нудно. Бо більшість хлопців вже якось чкурнули з-під пильного ока вихователів, тупо ходити доріжками – нецікаво, прибитися до групки дівчаток, що мирно щебечуть про щось своє («А у мене…», «А мені…», «А я…») – засміють! І я якось непомітно навіть для себе опинився у Сьостриному саду, де чималенька група «урвителів» (читай-«нормальних дітей») зібрана з представників двох класів, зосереджено топталася навколо якогось загадкового об’єкта, чогось дуже важливого і цікавого, бо навіть перемовляючись і тикаючи пальцями всередину кола, не піднімали голів. Я, зголодований за новою інформацією, яка повинна була поступати в мій мозок регулярно і великими порціями, звісно ж, побіг до них. Проштовхнувся всередину і побачив об’єкт їхньої зацікавленості у всій «красі» і «привабливості». Вони розглядали мертву ворону. Ворона була величезна, чорне з синім відливом пір’я ще не втратило своєї досконалості, хоча, як на то вказував не зовсім «фіалковий» аромат, пролежала небіжка на стежці вже не одну добу. Кожен з вас, читаючи це, зараз скаже: «Ну ворона, ну здохла, ну смердить, ну і що?» Може, і ми, якби не певні обставини, нашим колективним хлоп’ячим розумом дійшли б до такої ж думки, посумували б над трагічною долею «убієнної» і повернулися б до класу виконувати скучні вправи з мови чи малювати під лінійку відрізки заданої у сантиметрах довжини. Якби не одне «АЛЕ»! Але серед нас був той, хто зовсім недавно пережив емоції від спостереження за першим у житті ритуалом проводів на вічний спокій когось із близьких родичів. І той хтось тепер був абсолютно впевнений, що «усопшу» ну просто необхідно «по-людськи» поховати! Інакше ніяк! Інакше світ стане іншим, і ми станемо не такими, і не буде нам спокою! От той «бувалий» і завдав собі на плечі ввесь тягар організації «похорону». А ми що, – ми, звісно, підтримали! Адже все серйозно, навіть те, що «покійну» треба нести неодмінно ногами вперед!
Вирішенню організаційних питань сприяла наша дислокація. На імпровізованому смітнику у канаві біля Сьостриного саду віднайшли шмат заржавілої бляхи, до якої мідним дротом прикрутили дві, виламані з верби, палиці. Цей «поховальний ковчег» планувалося нести вдвох, як носилки. З кусків напівзогнилої тички і старого цвяха змайстрували хрест, до якого, як годиться, прив’язали смужку напівзотлілої тканини («стончка»). Місцем поховання одностайно вирішили вибрати аж беріг річки, до якого потрібно було йти зовсім не близько, ще й «бездоріжжям» (треба було пройти сад, потім шкільний стадіон, далі пустище, тоді людські городи і аж там – «некрополь»!)
Успіх кожної хорошої справи завжди залежить від відповідальності та ретельності виконавців, їх одностайності у поступі до досягнення мети. А у нас… Напевно, члени «оргкомітету з організації похорону» по одному почали згадувати, що час для прогулянки обмежений, що може «влетіти на горіхи» і помаленьку, тихенько, «дизертирували у розташування». В момент, коли ми натхненно обговорювали питання духового оркестру (а як же без нього), я зауважив, що нас залишилося тільки четверо: я та троє хлопців з паралельного класу, на чолі із зачинщиком цього епохального дійства. Наголошую, я був чемним та відповідальним. Підвести колектив я не міг і мені навіть в голову не закралася думка покинути напризволяще «колег по цеху». Але питання духового оркестру внаслідок підленького ретирування наших потенційних виконавців тільки загострилося. Назрівав «кадровий голод»! Тоді було прийняте майже соломонове рішення: замінити всі партії інструментів оркестру тарілками (знаєте, такими мідними, якими один стукає докупи в такт мелодії і робить від того настрій ще урочистішим; ми за тарілки використали дві оббиті емальовані покришки від баняків) і моїм отим: «Трам-там-та-там, трам-та-та-та-татам» (бо недавно наш вчитель співів Богдан Михайлович на уроці похвалив мій голос і навіть довірив співати: «А у мене зірочка…» на посвяті у жовтенята). Загалом, були враховані найдрібніші аспекти і процесія нарешті вирушила!
Попереду Микола ніс хрест. Перед тим Юрко назвав його «придурком» і зірвав з голови шапку, бо «хто хрест несе у шапці». Далі з ношами, на яких «ногами» вперед лежала ворона, ішли ми з Юрком. Ворону ми досить таки брутально викотили на бляху палицями, не торкатися її руками нам вистачило якщо не розуму, то принаймні гидливості. Завершував церемонію Василь з тарілками, гатив ними нещадно і голосний, противний дзенькіт на фоні мого писклявого трамкання лунав навколо, довершуючи епічність обстановки навколо: тяжкі осінні хмари, купол костьолу на їх фоні височіли над нами. І вороняче каркання на придорожніх вербах, ніби прощання зграї з нещасною подругою.
Процесія мужньо, ковзаючись на слизькій стежці, падаючи і піднімаючись, наближалася до умовного «некрополя». Могилу, доволі глибоку, спільними зусиллями вишпортали знайденими шматками фанери і консервними бляшанками. Ворону засипали землею, перед тим Юрко покропив її «святою» водою, якої набрали у ближній калюжі. Після нетривалої репетиції, яка супроводжувалася репліками: «Та ти не вмієш співати», «То ти сам не вмієш співати», над вороною залунало впевнене «Вічная пам’ять». Поминки вирішили відкласти на потім, хоч бажання щось погризти після трудів праведних появилося шалене. Дорогою назад, до школи, в основному мовчали, перейнялися, так би мовити, урочистістю ситуації. Лише в когось один раз вирвалося: «Добре, що ми її похоронили!» Чому це «добре» – ніхто не пояснював і не намагався з’ясувати.
У свій клас я повернувся сам, «подєльнікі» пішли до своєї групи. Коли я прочинив двері і зупинився на порозі, клас вибухнув реготом. Запізнився я так годинки на півтори. Шанси на реанімацію мої штани втратили безнадійно, черевики потребували серйозного чищення і ремонту. Болото було скрізь, навіть на ліктях піджака і на лобі. Сорочка, ще зранку дбайливо випрасувана мамою, тепер брудна і зіжмакана, висіла незаправлена з-під защепленого чомусь наперекіс піджака. Волосся скуйовджене, мокрі від поту пасма прилипли до лоба. Вчителька сплеснула руками:
– Івасику, ти де був?
– На похороні! – відповів я і щасливо засміявся. Авжеж, день таки вдався, місія виконана!
PS. Цікаво, чи жила на світі хоча б ще одна така ворона, яка б з такими почестями завершила своє земне існування?